11 Розділ

• Ти зовсім дурний чи просто удаєш? Як ти міг таке зробити?! Ти зрадив нашу сім’ю! Ти, ти просто покидьок! Як можна бути настільки дурним, Філіпе?!
• Що не так? Що тебе так дратує? Те, що я вірю в Бога? Чому ти так проти цього?
• Тому що твоя...
• Мати, мати, мати! Лише це і чую. Більше тобі сказати нічого?
• Вона померла! Я її кохав! А що вона робила? Правильно -витрачала наші останні дні на безглузді молитви!
• О так! Ти сильно її любив, але чомусь кинув її з двома дітьми, саме тоді, коли вона була на порозі смерті!

Чоловік, оскаженілий від люті, замахнувся рукою і з усієї сили вдарив сина по щоці. Його удар був надзвичайно сильним, адже він був військовим. Філіп похитнувся; з його носа випали канюлі, а апарат гучно гримнув об підлогу.

• Бий! Бий скільки хочеш! Але я все одно буду вірити! Я буду молитися! - у Філіпа на очах блищали сльози. Перед ним немов постала яскрава усмішка Лілі. - Ти кажеш, що любиш мене і Тіма? Але твоя любов – це лише порожні слова. Ти пропав, ти нас зрадив, ти мене б’єш. Ти ніколи не був нам батьком. А тепер я знайшов свого Батька, який любить мене безмежно. Я знайшов справжню сім’ю.
• Повтори, покидьку! – загарчав чоловік.
• Так, я знайшов свою сім’ю!

За цими словами чоловік знову вдарив сина, цього разу по обличчю. Від удару Філіп похитнувся і впав на підлогу. Він провів пальцем по губі й побачив на ньому кров. До палати вбіг Тимофій.

Поглянувши на батька, а потім на побитого брата, Тимофій одразу зрозумів, що сталося.

• Я помилявся. Ти не батько нам, – холодно промовив він, підходячи до Філіпа і простягаючи руку. – Філіп мав рацію.
• І хто ж я тоді? – батько заскреготав зубами.
• Ти звір. Ні, навіть гірше. Навіть звірі не поводяться зі своїми дітьми так, як ти.

Чоловік від люті схопив Тимофія за футболку й почав трусити.

• Ти теж здурів, як і твій брат?! Ах ти, мілке гаденя!
  – Відпусти його! – втрутився Філіп, підводячись із підлоги. – Ще раз завдаси йому шкоди – я подам на тебе до суду.

Чоловік поглянув на них, тремтячи від гніву.

• Ви обидва неможливі, тупоголові тварюки! – гаркнув він, штовхнув Тимофія вбік і важкими кроками вийшов із палати, голосно грюкнувши дверима.
• Тимофій миттю підбіг до брата й опустився перед ним на коліна.
• Ей, ти в порядку? – запитав він схвильовано.
• У повному, – сказав Філіп, витираючи кров із губи й слабко посміхаючись.

Чи були зміни, спитаєте ви? О так, зміни були.

Філіп часто гуляв парком. Він любив спостерігати, як птахи метушаться між гілками, і як сонце пробивається крізь листя. Він регулярно відвідував служіння, брав участь у молодіжних зібраннях і зростав у вірі. Там він знаходив розраду, відповіді на свої запитання і відчував підтримку від людей, які теж шукали світла у своєму житті.

Ірина Іванівна, мати Лілі, потроху приходила до тями. Її дні були сповнені тиші, але не порожнечі. Вона навчилася жити без постійного болю в серці. Щотижня вона навідувалася на могилу доньки, приносила свіжі квіти й довго сиділа, розмовляючи з Лілі, ніби та була поруч. Її голос звучав тихо, але впевнено. Вона знайшла у собі сили жити далі, бо розуміла: Лілі цього хотіла б.

Молодіжні зібрання, які організовував Олексій, ставали дедалі численнішими. У невеличкому приміщенні церкви збиралися десятки людей. Вони читали, молилися, співали і ділилися своїми переживаннями. Деякі приходили з цікавості, а хтось - щоб знайти відповіді, які не могли знайти ніде більше.

Так минули зима і весна. Холоди залишилися позаду, а разом із теплими днями оживав і світ навколо. З приходом літа парк наповнився сміхом дітей і дзвоном велосипедних дзвоників. Люди вигулювали собак, насолоджувалися морозивом і розмовляли про майбутнє.

Здавалося, ніби світ почав дихати по-новому, і разом із ним дихали й наші герої. Життя ставало яскравішим, і кожен із них знаходив у цьому новий сенс. Філіп відчував, що його віра стала міцнішою, а з нею - і бажання допомагати іншим. Тимофій навчався співчуттю, допомагаючи братові й підтримуючи тих, хто, як і він, переживав втрату.

А Ірина Іванівна почала більше виходити на люди. Вона допомагала в церкві, готувала їжу для нужденних і намагалася бути потрібною там, де її чекали. Її очі більше не були наповнені слізьми, хоча відбиток болю ще залишався.

Це літо стало символом нового початку для кожного з них. Світ, попри свою жорстокість і втрати, показував, що навіть після найтемнішої ночі приходить світанок. І тепер вони вчилися жити, цінуючи кожен день, кожну мить, кожну посмішку.

Одного дня хлопець йшов тихими вулицями, занурений у свої думки. Повітря було свіжим. Люди поспішали хто на роботу, хто на навчання, а Філіпу поспішати було нікуди. Його голова була заповнена думками про його життя.

• Насправді життя вже й не таке погане, - промовив він сам до себе. Звісно краще щоб відмінили тиждень Х, було б взагалі чудово.

Раптом хтось випадково штовхнув його в плече.

• О! Філіпе, що ти тут робиш? – спитала з посмішкою персона.