10 Розділ

Ранок. Субота. Сонце вже піднімалося високо в небі, проникаючи крізь штори та наповнюючи кімнату теплом. Лілі ще лежала на ліжку, вдивляючись у стелю, коли до палати зайшли Сєня та Філіп.

• Привіт! - весело сказав Сєня, вбігаючи у кімнату з Філом поруч.
• Привіт, хлопці, - відповіла Лілі, піднімаючи голову і намагаючись виглядати енергійною.
• Що з тобою? Де настрій? - запитав Філіп, підійшовши до ліжка і з усмішкою нахиляючись.
• Та так, щось не з тої ноги встала, - відповіла Лілі, намагаючись посміхнутися, хоча в її очах все одно було щось незвичайне.

Вона жваво зіскочила з ліжка, намагаючись приховати втому, і швидко побігла до маленької ванної кімнати. Як тільки двері за нею зачинилися, Лілі відчула різкий біль у грудях. Її дихання стало важким, і вона, підтримуючи себе рукою, оперлася на тумбочку. Серце билось сильно, болючий тиск відчувався у всьому тілі.

• Лілі! - почула вона голос Філіпа за дверима.
• Не заходьте, я після сну погано виглядаю, - швидко промовила вона, намагаючись не видавати своє справжнє самопочуття. - Киш, киш…
• Ой, ну як скажеш, - сказав Філіп, сміючись, але в його голосі звучала деяка турбота. - Ми сьогодні йдемо на молодіжку?

Лілі, знову поглянувши на себе в дзеркало, помітила, як сильно змінився її вигляд: ще кілька днів тому вона була зовсім іншою. Дивлячись на Філіпа через відображення, вона відповіла:

• Молодіжка? Ну, не знаю… У мене ще є час подумати.

Тим часом, на порозі палати з'явилася Діана, з її характерною широкою усмішкою. Вона завжди приносила з собою трохи більше світла, ніж у будь-якому іншому місці, і сьогодні не була винятком.

• Привіт, хлопці! - сказала вона, заходячи в палату. Її голос був спокійним, але в очах можна було прочитати, що вона помітила щось непевне в поведінці Лілі.

Лілі зустріла її поглядом, і хоч усмішка залишалася на обличчі, всередині було так важко, що вона ледве трималася.

• Привіт, Діано, - Лілі намагалася виглядати нормально, але щось у її погляді могло видати справжній стан.

Діана сіла на стілець, уважно спостерігаючи за її поведінкою. Вона не сказала нічого, але відчула, що щось не так.

• Лілі, ти виглядаєш, якось… - сказала Діана, і в її голосі звучала обережність, що відразу привернула увагу.

Філіп, побачивши, як змінюється атмосфера, тихо сказав:

• То що, ми сьогодні на молодіжку підемо?

Лілі знову подивилася в дзеркало і намагалася відповісти, але відчула, як знову стискає біль у грудях.

• Підемо, звісно підемо. Щоб я, колись? Пропустити молодіжку? Та нізащо на світі.

Враз двері різко відчинились, і до палати увійшла Світлана Станіславівна, медсестра з таким виглядом, ніби сама могла б на одному диханні підняти всю лікарню на ноги.

• Так, Філ, а ну вийшов звідси! Не псуй і так поганий стан Лілі, - заявила вона, зловивши Філіпа за плеча і майже фізично витягуючи його з палати.
• Що? Лілі, тобі погано? - запитав Філіп, намагаючись виглядати стурбованим, але його погляд був більше схожий на того, хто зараз намагається втекти від шаленої медсестри.

Світлана Станіславівна лише грізно покачала головою і рішуче закрила двері за ним.

• Не хвилюйся, Лілі, ми тут зараз з усім розберемося, мовила вона, кидаючи Філіпові погляд «це ще не кінець».

Вона вийшла тягнучи за собою Арсенія за руку.

Лілі сіла на ліжку, дивлячись у вікно. Сонячні промені грали на підвіконні, але вона майже не помічала цього. У руках вона Діана ще досі тримала невеликий пакетик із фруктами й термос. Її тепла посмішка одразу створила в кімнаті затишок.

• Ну що, як ти? - запитала Діана, ставлячи принесене на тумбочку.
• Та нічого, - Лілі усміхнулася, але ця посмішка була слабкою. - Бачиш, сиджу, чекаю чергового уколу щастя.
• А я тобі чай принесла. Твій улюблений - вишневий. Лікувальний! - Діана сіла поруч на край ліжка. - Хоч трохи розслабить.

Лілі тихо зітхнула, взяла чашку й зробила кілька ковтків. Її руки злегка тремтіли, але вона намагалася не звертати на це уваги.

• Знаєш, я от думаю… Діано, як ти взагалі це все витримуєш? - запитала Лілі після паузи. Її голос став тихішим, але в ньому відчувалася втома. - Ти завжди така сильна, усміхнена. А я… Я вже не можу триматися.

Діана уважно подивилася на Лілі. У її очах з’явилася легка тривога, але вона намагалася не показувати цього.

• Слухай, сильна - це не означає не падати. Це означає вставати знову і знову, навіть якщо страшно. У тебе є право бути слабкою. Це нормально, Лілі. Ти маєш право на всі свої емоції.
• А якщо я впаду й не зможу піднятися? - тихо запитала Лілі, уникаючи погляду.
• Тоді ми будемо поруч, щоб допомогти тобі піднятися, - впевнено відповіла Діана, взявши Лілі за руку. - Ти не одна. Я знаю, що тобі важко, але ти справжній боєць, і я пишаюся тобою.
• Боєць… - Лілі гірко всміхнулася. - Але я відчуваю, що цей бій програний. Моє тіло… воно мене підводить.
• Лілі, твоя цінність не залежить від твого тіла, - м'яко сказала Діана. - Ти більше, ніж просто те, як почуваєшся фізично. Ти - це твої мрії, твій сміх, твої жарти. Це те, що залишиться в пам'яті людей, навіть якщо… навіть якщо ти втомишся боротися.
• І як ти це все так спокійно говориш? - Лілі знову глянула на подругу. - Хіба тобі не страшно?
• Страшно, - зізналася Діана, її голос ледь тремтів. - Але я знаю, що поки ти тут, поки ми можемо говорити, сміятися, разом плакати - це те, що має значення. Кожен момент із тобою важливий.

Лілі на кілька секунд замовкла, вдивляючись у обличчя Діани. Її слова, хоча й прості, торкалися найглибших струн душі.

• Діано… Я хочу, щоб ти знала… Я завжди цінувала нашу дружбу. Ти для мене більше, ніж подруга. Ти… ти як сестра, якої у мене ніколи не було.