8 Розділ

Після теплого вечора в кафе Філіп та Лілі поверталися до лікарні втомленими, але задоволеними. Вони мовчки йшли коридорами, обмінюючись короткими поглядами. Біля своїх палат вони зупинилися.

• Дякую за вечір, - раптом сказав Філіп, порушуючи тишу.
• Це було потрібно, - відповіла Лілі з легкою усмішкою. - Спокійної ночі.
• Спокійної, - кивнув він і зайшов до своєї палати.

У палаті Філіп зняв куртку, задумливо подивився у вікно, де мерехтіли нічні вогні міста, і сів на ліжко. Його думки були зайняті тим, що він більше не хоче повертатися до своєї старої роботи.

"Це треба припинити", -  подумав він, узявши телефон.

Він набрав номер, який був записаний під ім’ям "Бос". Гудки здавалися нескінченними, але нарешті на іншому кінці почувся знайомий голос.

• Філіпе, що сталося? Ти давно не виходив на зв'язок.
• Мені треба з тобою поговорити, - сказав Філіп, намагаючись звучати впевнено.
• Щось серйозне? Чи знову просто гроші треба?
• Так, серйозне. Я вирішив, що більше не буду займатися хакерством. Я завершую нашу співпрацю.

На іншому кінці лінії запала коротка пауза.

• Ти ж знаєш, це не так просто, - відповів бос. - У нас були домовленості.
• Я знаю, але тепер я обираю інше життя. Я не хочу більше цього. Я завершив усі завдання, які були на мені. Більше ти не матимеш від мене жодної участі в своїх справах, - голос Філіпа звучав твердо.

Ще одна пауза. Потім бос коротко відповів:

• Добре. Але ти знаєш, що ми не працюємо з тими, хто відходить.
• Це мене влаштовує, - сказав Філіп і поклав слухавку.

Він відчув, ніби величезний тягар спав із його плечей. Хоча попереду були невідомість і труднощі, це рішення було правильним.

Він відкрив ноутбук і почав переглядати оголошення про роботу. Філіп давно мріяв знайти щось, що дозволить працювати з дому і буде чесним та безпечним. Його погляд зупинився на вакансії: "Аналітик даних, віддалено".

• Ось це підходить, - промовив він, натискаючи кнопку "Відгукнутися".

Він продовжив переглядати вакансії, поки не відчув, як втома бере гору. Закривши ноутбук, Філіп вимкнув світло й ліг на ліжко.

Ранок застав його в спокійній тиші. Сонячні промені проникали через щілини у шторах, і пташки за вікном співали свої мелодії. Філіп прокинувся, почуваючись трохи легше, ніж учора. Він знав, що попереду новий день і новий шлях, який він обрав сам. Він прийняв рішення пройти обстеження, щоб точно дізнатися, як просувається його лікування. Швидко зібравшись, він попрямував до кабінету Катерини Андріївни.

У той самий час Лілі, відчуваючи потребу підтримати знайомих, вирішила провідати Сєню. Вона знала, що останнім часом йому було важко, але не підозрювала, наскільки.

Коли Лілі підійшла до дверей його палати, вона почула дивну тишу. Її серце тривожно стислося. Вона прочинила двері й застигла на місці.

Сєня стояв біля ліжка, тримаючи в руках шарф, який уже був прив’язаний до труби над його головою. Його очі були наповнені відчаєм, а вся поза передавала глибоку втому й зневіру.

Лілі відчула, як по спині пробігли мурашки. Усе всередині кричало, що треба кинутися до нього, зупинити, сказати слова, які повернуть його до життя. Але вона знала, що занадто різка реакція може лише погіршити ситуацію.

Зібравши всю свою волю, Лілі зробила вигляд, ніби нічого не помітила. Вона тихо усміхнулася і сказала так, ніби все в порядку:

• Привіт, Сєню! Я якраз хотіла тебе побачити. Як ти?

Сєня різко опустив руки, наче застуканий за чимось забороненим. Шарф впав на ліжко. Його погляд був розгубленим, навіть наляканим.

• Лілі... Я... Що ти тут робиш? - його голос був нерівним.
• Та нічого особливого, - легким тоном продовжила вона, - я збираюся провідати свого друга у сусідньому відділенні. Він у лікарні не давно, і йому зараз потрібна підтримка. Може, підеш зі мною?

Сєня виглядав спантеличеним. Його плечі опустилися, а напруга в очах трохи згасла.

• Провідати друга? Навіщо? - запитав він, здавалося, більше для того, щоб виграти час.
• Знаєш, часом ми всі потребуємо когось поруч. Думаю, тобі це теж піде на користь, - відповіла Лілі, підійшовши ближче до нього.

Вона простягнула руку, як запрошення, і її погляд залишався м’яким, без осуду чи запитань.

Сєня вагався, але потім зітхнув і повільно кивнув.

• Гаразд. Тільки недовго, - пробурмотів він, наче сам себе вмовляючи.
• Домовилися, - усміхнулася Лілі.

Вони разом вийшли з палати. Лілі відчула, як трохи розслабилася, але її серце все ще боліло за Сєню. Вона знала, що цей момент — лише початок довгого шляху, щоб допомогти йому знайти сенс життя знову.

Лілі і Сєня тихо пройшли коридором до палати Віталія Олександровича, церковного садівника, якого нещодавно збила машина. Лілі тримала в собі напругу, але її обличчя залишалося спокійним. Сєня йшов поруч, глибоко занурений у свої думки, трохи зсутулившись.

Коли вони зайшли до палати, Лілі побачила, що поруч із Віталієм сиділа його дружина, медсестра Світлана Станіславівна. Вона обережно тримала руку чоловіка, а на обличчі читалася турбота. Віталій виглядав трохи краще, ніж у день аварії, хоча на нозі все ще була шина.

• О, Лілі! Я радий тебе бачити, - привітно сказав Віталій, коли побачив гостей. - А це твій друг?
• Так, це Арсеній, - відповіла Лілі, злегка штовхаючи Сєню вперед.

Сєня мовчки кивнув, ніяково зупинившись біля дверей.

• Ну, проходьте, не стійте, - додала Світлана Станіславівна, усміхаючись, хоча уважно подивилася на Арсенія, ніби щось відчувала.

Поки Лілі і Сєня сідали на стільці біля ліжка, Лілі жестом привернула увагу Віталія. Вона легким порухом руки торкнулася горла, потім подивилася на Сєню і зробила знак, наче затягує петлю. Її обличчя залишалося серйозним, а погляд говорив більше, ніж слова.