7 Розділ

• Доню, ти впевнена? Тобі сьогодні краще? - мама схвильовано дивилася на Лілі, тримаючи в руках чашку чаю, який так і не встигла допити дівчина.
• Так, мамо, я хочу подивитися, як справи в клініці, і передати документи. Це важливо, - відповіла Лілі, вже натягуючи пальто. Її голос звучав спокійно, але в очах відчувалася втома, яку вона намагалася приховати.
• Ну добре, - мама зітхнула, - я тебе відвезу трохи пізніше, як закінчу справи на роботі. Давай домовимось на обідню пору?
• Не хвилюйся, мамо, я сама доберуся. Заодно й прогуляюся трохи, - усміхнулася Лілі, намагаючись заспокоїти маму.

Вона швидко накинула шарф, перевірила канюлі в носі, щоб вони зручно лежали, і вийшла з кімнати, несучи під пахвою акуратно зібрані документи. У коридорі лікарні було тихо, лише час від часу чути було, як медсестри перемовляються на посту. Осіннє сонце заливало приміщення м'яким теплим світлом, і Лілі відчула себе трохи краще.

Враз її кроки зупинилися. З одного з сусідніх відділень долинули гучні голоси й різка лайка.

• Знову цей новенький буянить? - тихо промовила вона собі під ніс. Її серце стислося від тривоги, і вона несміливо рушила до палати, звідки долинали крики.
• Геть з мого життя! Усі ви! - розносилося з-за дверей. Це був Арсеній, його голос звучав роздратовано й різко. За дверима почулися кроки медсестри, яка намагалася заспокоїти його.
• Геть від мене! Залиште мене у спокої! - кричав чоловічий голос із відтінком відчаю.

Медсестра поспішала до дверей, намагаючись заспокоїти ситуацію.

• Сєню, досить! Ти тільки собі шкодиш! Заспокойся! - її голос звучав суворо, але водночас стримано.

Лілі нерішуче наблизилася до дверей, злегка постукавши, щоб привернути увагу.

• Хто там?! - різко вигукнув Сєня, а потім почувся звук, ніби стілець упав на підлогу.
• Це я, Лілі, - відповіла вона м'яко. - Можна зайти?

За дверима стало тихо, лише чутно було, як важко дихає Сєня. Через кілька секунд медсестра обережно відчинила двері й дозволила їй увійти. Сєня стояв біля ліжка, напружений, із запаленими очима. У кімнаті панував безлад: на підлозі валялися перекинутий стілець і розкидані папери. Його руки тремтіли, а на обличчі змішалися злість і розпач. Лілі зупинилася на безпечній відстані, намагаючись не нав'язуватися, і запитала лагідно:

• Що трапилося, Сєню?

Він зиркнув на неї, явно не очікуючи побачити когось знайомого, і спочатку не відповів. Його плечі трохи опустилися, але погляд залишався напруженим.

• Нічого, - буркнув він, відводячи очі. - Це не твоє діло.

Лілі не стала сперечатися. Вона лише стояла й чекала, поки він трохи заспокоїться.

• У всіх бувають важкі дні, - промовила вона після паузи. - Але ми тут, щоб підтримати одне одного.

Сєня пирхнув, але його руки вже перестали тремтіти. Він тяжко зітхнув, сів на край ліжка й похмуро подивився на підлогу.

• Знаєш, іноді мені здається, що я просто зайвий у цьому світі, - раптом сказав він, знизуючи плечима.

Лілі м'яко посміхнулася, підійшовши на крок ближче:

• Ти зовсім не зайвий, Сєню. Кожен із нас важливий, навіть якщо це не завжди видно одразу.

Він подивився на неї, і в його очах з'явилася крихітна іскра вдячності.

• Дякую, що зайшла, - пробурмотів він.
• Завжди рада, - відповіла Лілі, усміхаючись. - Але, може, все ж повернеш медсестрі стілець? Вона буде рада, якщо ти це зробиш.

Сєня тихо засміявся, хоч і неохоче, і почав прибирати в кімнаті.

Пальто Лілі легко майоріло на вітрі, а тонкі пальці стискали документи для клініки. Сонце світило яскраво, але не гріло. Легкий шум машин і шелест листя створювали ілюзію спокою, якої їй так бракувало останніми днями.

"Треба зосередитися. Документи важливі, потрібно їх віднести до клініки", - подумала вона, прямувавши до пішохідного переходу.

Перехрестя завжди було жвавим. Лілі зупинилася на узбіччі, чекаючи, поки загориться зелений сигнал. Вулиця була переповнена людьми, що поспішали у своїх справах. Коли зелений загорівся, вона рушила вперед.

Раптом гучний звук гальм розірвав шум міста. Усі озирнулися, а Лілі побачила, як чоловік упав на дорогу. Його збила машина, яка різко зупинилася посеред переходу. Люди завмерли, шоковані подією, але Лілі інстинктивно побігла вперед.

• Ой-ой! Що ж це таке? - промовила вона, схилившись над постраждалим.

Коли вона уважно подивилася на обличчя чоловіка, серце стислося. Це був Олексій Іванович, церковний садівник. Його сиве волосся було скуйовджене, обличчя здавалося виснаженим, але він був притомним.

• Віталій Олександровичу! Це я, Лілі! Ви мене чуєте? - вона поклала руку йому на плече, намагаючись зберігати спокій.

Чоловік розплющив очі й слабо кивнув:
- Лілі... Що... сталося?

• Ви впали під машину, зараз викличемо швидку. Тримайтеся, усе буде добре, - запевнила вона, дістаючи телефон.

Водій, блідий від страху, вийшов із машини й почав щось швидко пояснювати людям, що зібралися довкола. Лілі ігнорувала галас, зосередившись на постраждалому.

• Швидка? Людина збита на переході, вулиця Лесі Українки. Він при тямі, але, можливо, є травми. Будь ласка, приїдьте якнайшвидше, — сказала вона в трубку.

Віталій Олександрович спробував підвестися, але Лілі обережно притримала його.

• Лежіть спокійно, зараз допомога буде.

Через кілька хвилин приїхала швидка. Медики швидко оглянули садівника, наклали шину на ймовірно пошкоджену ногу й допомогли сісти на носилки. Лілі рушила за ними.

• Я поїду з ним, - заявила вона, тримаючи документи під пахвою.

У машині швидкої Лілі не відривала погляду від Віталія Олександровича.

• Як ви себе почуваєте? - запитала вона, стискаючи його руку.
• Живий, слава Богу, - слабо посміхнувся він. - Але щось із ногою не те...
• Ви сильний. Усе обійдеться. Зараз лікарі подивляться, і все буде добре, - Лілі намагалася говорити впевнено, хоча серце калатало.