6 Розділ

Глухий кашель різко розірвав тишу, що панувала в палаті. Лілі лежала на ліжку, слабка, але зосереджена. Її бліде обличчя відображало втому й біль, але в очах все ще жевріло світло.

• Мій стан значно погіршився, – промовила вона, ледве чутно, дивлячись на подругу, яка сиділа на краю її ліжка.

Діана, молода дівчина з теплим поглядом і лагідною усмішкою, уважно спостерігала за Лілі. Її руки злегка тремтіли, коли вона потягнулася до столика поруч із ліжком, на якому стояла чашка з теплим вишневим чаєм. Вона подала її подрузі, обережно вкладаючи в слабкі пальці Лілі.

• Лілі... Як так? Що з тобою? – її голос був сповнений хвилювання, але вона намагалася триматися впевнено.

Лілі зробила маленький ковток чаю, відчуваючи, як тепло розливається її тілом. Вона подивилася на подругу й трохи замислилась, а потім запитала:

• Що там було в середу?

Діана легко усміхнулася, наче намагаючись додати оптимізму їхній розмові.

• У середу? Та все як завжди. Розбирали Буття, але без тебе було зовсім не те. Ніхто не співав, знаєш? А співанки поки що не проводимо – відклали. Але в суботу буде молодіжка, я дуже сподіваюся побачити тебе там, – її усмішка була щира, хоча в голосі ледь помітно звучала нотка суму.

Лілі зітхнула й відвела погляд у бік.

• Дін, мені стало гірше… Я не можу нічого обіцяти.

Подруга тихо зітхнула, але швидко підбадьорилася:

• До суботи ще цілий тиждень. Може, стане трохи краще? Я буду чекати на тебе.

Їхню розмову раптом перервав звук скрипучих дверей. До палати впевнено зайшов чоловік років п’ятдесяти, високий, із густою чорною бородою та виразними очима. Він скинув пальто й добродушно усміхнувся.

• Ну привіт, наша хворенька! – весело промовив він, нахиляючись трохи ближче до Лілі.

Лілі одразу оживилася, в її очах з’явилося тепло.

• Олександре Йосифовичу! Вітаю вас, – відповіла вона, намагаючись теж усміхнутися, хоча це далося їй нелегко.

У кімнаті запанувала м’яка, спокійна атмосфера. Діана привітно кивнула чоловікові, відчуваючи, як його присутність наповнює простір теплом і надією. Він тихо присів поруч, спершись руками на коліна, і злегка нахилився вперед, щоб краще бачити її обличчя.

• Лілі, ти знаєш, чому я прийшов, правда? Не просто відвідати, а принести трохи надії й помолитися разом із тобою, – його голос був глибокий і спокійний, наче шелест старого дубового листя.

Лілі на мить мовчала. Вона дивилася на чашку чаю, яку ще тримала в руках, але вже не пила. Її обличчя застигло у виразі якоїсь внутрішньої боротьби. Нарешті вона підняла очі на пастора, у її погляді змішалися втома, сум і щось, що нагадувало сумнів.

• Олександре Йосифовичу, – почала вона, обережно підбираючи слова, – дякую, що прийшли. Але я навіть не знаю, чи є сенс у тій молитві…

Пастор підвів брови, але не перебивав її, даючи можливість висловитися.

• Раніше я відчувала… що Бог поруч. Коли співали в церкві, коли читали Слово. Але зараз… Я лежу тут, хворію, і моє тіло стає все слабшим. Чому Він мовчить? Чому Він не робить нічого, щоб полегшити мої страждання? Чи взагалі Він є?

Її голос затремтів на останніх словах, і вона раптом замовкла, боячись того, що щойно промовила вголос. У палаті на якусь мить запанувала абсолютна тиша, порушувана лише тихим шурхотом листя за вікном.

Олександр Йосифович трохи зітхнув, опустив голову, а потім подивився на неї з м’якою, але серйозною усмішкою.

• Лілі, я розумію, що ти відчуваєш. Ти переживаєш випробування, і це нормально – ставити питання. Ти думаєш, що Бог тебе залишив? Але чи не замислювалася ти про те, що навіть у найтемнішій долині, у найважчих обставинах, Він все одно поруч?

Лілі тихо похитала головою, ніби не могла прийняти ці слова.

• Якщо Він поруч, чому я почуваюся такою самотньою?

Пастор нахилився трохи ближче й м’яко взяв її тремтячі руки в свої.

• Лілі, ти коли-небудь бачила, як мати вчить свою дитину ходити? Вона стоїть поруч, але не тримає її постійно за руку. Вона дозволяє дитині зробити перший крок самостійно, навіть якщо це важко, навіть якщо є ризик впасти. Але вона завжди поруч, готова підхопити й обійняти. Так і Бог. Він поруч, навіть якщо ти Його не відчуваєш. Він підтримує тебе, навіть у ті моменти, коли здається, що ти зовсім одна.

Лілі знову опустила очі. Її обличчя здавалося кам’яним, але в куточках очей блищали сльози.

• Але я не бачу Його, – прошепотіла вона. – Я не відчуваю Його.

Пастор трохи подумав, перш ніж відповісти.

• Ти не бачиш вітру, правда? Але ти відчуваєш, як він торкається твоєї шкіри, як він шелестить листям. Бог – це як вітер. Ти не завжди можеш бачити Його, але це не означає, що Його немає. Він діє через людей, через обставини, через моменти, які ти, можливо, зараз не помічаєш. Наприклад, Діана. Подумай, як вона турбується про тебе. Хіба це не Божа любов, яка діє через неї?

Діана, яка до цього мовчки сиділа поруч, тихо всміхнулася й злегка кивнула.

• Лілі, – продовжив пастор, – я хочу, щоб ти згадала всі ті рази, коли ти відчувала Його любов у минулому. Вона не зникла. Вона просто зараз виглядає інакше.

Лілі зітхнула. Її руки досі тремтіли, але вона вже не відсувала їх від пастора.

• Як мені знайти Його знову?

Олександр Йосифович усміхнувся ширше й витяг із кишені маленький зношений Новий Завіт.

• Почни з розмови з Ним. Просто скажи Йому, що ти відчуваєш. Не бійся своїх сумнівів. Бог не боїться твоїх запитань. Він чекає, коли ти звернешся до Нього.

Пастор трохи помовчав, даючи їй час осмислити почуте, а потім лагідно додав:

• А зараз дозволь мені помолитися за тебе.

Лілі злегка кивнула. Її очі вже були наповнені сльозами, але вона відчувала, що ці сльози очищують душу.