4 Розділ

Ранок. Сонце вже було високо в небі. Лілі сиділа на ліжку і, чесно кажучи, не хотіла нікого бачити. Робота за забороною.

• Що, тепер назавжди? І як мені жити. – сльозинка скотилась з ока Лілі.

Дівчина взяла маленьку брошуру з тумбочки. Передивилась всі пункти, вирішила для себе одну важливу річ.

• Якщо це і правда випробовування, я маю його пройти. І твердо сказати Ісусу, «я довіряю Тобі». Так, я помираю. Але я ще жива! І треба дякувати Богу, що сьогодні прийшло і почула як хтось розмовляє, почула спів пташок, побачила сонечко. Це благословіння. Я не буду сидіти в темряві та помирати. Залишившийся час я буду жити. Жити для Бога. Я зроблю все, щоб якомога більше людей звернулися до Нього.

Тут зайшла мама

• З ким розмовляєш? – спитала вона з усмішкою
• А-а-а, - скрикнула дівчина. – налякала мене.
• Вибач донечко! Вибач рідненька. – присіла мати біля неї погладивши по голівці.
• Я, роблю висновки. Я вирішила щоб залишившийся час я проведу не в темній кімнаті, а я буду жити. І почну я з ранковою зарядки, якраз перевіримо чи допомагають мені трубки.

Дівчина встала з ліжка та вийшла на середину кімнати.

У Ірини на очах заблищали сльози.

• Знаєш мамо, - сказала Лілі роблячи нахил вперед. – я не робила зарядку часто. Мені було лінь, та часу мало було завжди. Тепер є і час, і обмежені рухи, я не можу багато рухатись, і тепер мені хочеться рухатись.
• Так донечко. Ми люди, в нас є така дивина, якщо у нас забирається щось, то тільки тоді ми починаємо цінити це.

Лілі закашляла.

• Відпочинь, не перенавантажуйся. Сьогодні я планувала поїхати з тобою додому, та взяти все що захочеш сюди. А потім до тебе дехто прийде.
• Хто? – жваво спитала дівчина.
• Побачиш, - посміхнулась Ірина.

На вулиці було вітряно, небо затягнуте сірими важкими хмарами.

• Мам, це не так вже погано, - піднявши кисневий концентратор посміхнулась Лілі.
• Справді? А хто вчора хмуренький лежав? – щипнула за щоку Ірина доньку.

Дівчина посміхнулась та взяла мати під руку.

Коли вони зайшли до квартири їх зустріла Луна, вона радісно терлася об ноги Лілі.

• Мам, мені поки не можна з нею бути. Потримай поки я піду складу речі.
• Давай просто закриємось в твоїй кімнаті, і вона не зайде.

Дівчата відправились збирати речі. З верхньої полиці вуглової шафи Ірина дістала валізу. Туди було складений новий комплект постілі, одяг, плюшева іграшка Лілі, по наказу матері, щоб не було самотньо, нічник, пару зошитів, на всяк випадок, техніка, навіть гірлянда попала у валізу чудовим образом, улюблена чашка.

Лілі зітхнула, дивлячись на купу речей, які мама дбайливо вкладала у валізу.

— Мамо, ти справді думаєш, що я потребую всі ці речі? — усміхнулася дівчина, притримуючи плюшевого ведмедика, що ледь не випав із валізи.

— Звісно, доню! Ти ж знаєш, як це важливо — відчувати себе, як удома, навіть у лікарні.

Лілі знову усміхнулася і взяла до рук нічник у формі зірки. Він світився теплим жовтуватим світлом, яке завжди заспокоювало її в дитинстві.

— А ще треба взяти мій щоденник. Я записуватиму туди все, що траплятиметься. Це допоможе не забути ці дні, навіть якщо вони не завжди радісні.

Ірина підняла брови.

— Чудова ідея! Пиши, що думаєш, що відчуваєш. Це допоможе тобі, доню.

Лілі підійшла до свого столу й дістала з шухляди товстий зошит із квітковою обкладинкою. Він був наполовину заповнений її замітками, мріями та навіть малюнками. Вона провела пальцем по краю сторінки й поклала його зверху речей.

— А ще, мамо, я хочу взяти свої фарби.

— Фарби? — здивувалася Ірина. — Ти давно не малювала.

— Саме так, — посміхнулася Лілі. — Тепер хочу. Мені здається, що це може мене надихати. А ще… можна я візьму Лунине фото?

Ірина засміялася.

— Ну звісно ж, як без нього!

Вона пішла до полиці, де стояла рамка з фото їхнього улюбленого кота. — Залишимо це тут, а для тебе я роздрукую ще кілька фото, добре? — запитала Ірина.

Лілі кивнула, продовжуючи оглядати кімнату. Її погляд упав на коробку з листами та листівками.

— Мамо, я думаю, варто взяти це теж. Там усі мої спогади, усі привітання від друзів і навіть деякі мої записки.

Ірина знову відкрила валізу, щоб знайти для коробки місце.

— Здається, ми тут уже половину дому зібрали, — пожартувала вона. — Ще трохи, і доведеться брати другу валізу.

— Ну, тепер я готова. — Лілі потягнулася й усміхнулася. — Залишилося тільки взяти свій шарф, бо на вулиці холодно.

— Я про це вже подбала, — сказала мама, вказуючи на пакет біля дверей. — Твій улюблений, той із ромашками.

Зібравшись, вони разом вийшли з квартири. Лілі на мить зупинилася, щоб поглянути на свою кімнату. Тут було стільки тепла та спогадів, які вона залишала позаду. Але щось усередині підказувало їй: усе буде добре.

На вулиці вітер закрутив листя, а хмари, хоч і густі, пропускали крізь себе промені сонця. Лілі притулилася до мами, і вони разом попрямували до машини.

— Мамо, а ти знаєш, я думаю, що це не просто випробування, — сказала Лілі, коли вони рушили. — Це шанс. Шанс стати кращою, зробити щось важливе.

Ірина поглянула на доньку, і її очі заблищали.

— І ти вже його використовуєш, Лілі. Я пишаюся тобою.

Вони мовчки їхали під звуки християнських пісень. Лілі дивилася у вікно, спостерігаючи за швидкоплинними краєвидами, і думала про те, скільки всього вона ще хоче встигнути.

Коли вони дісталися до лікарні, Лілі відчула змішаний прилив почуттів. З одного боку, вона вже звикла до цих стін, до постійного дзижчання апаратів і приглушених голосів лікарів. З іншого боку, у неї було відчуття, що цього разу все буде інакше. Вона тримала маму за руку, а іншу руку поклала на кисневий концентратор.