2 Розділ

В палату забігла Ірина Анатоліївна. В її очах був сум та турбота.

• Донечко, як так? Що болить? – вона взяла за руку Лілі та почала оглядати, - я казала не перероблюй.
• Мам, все не так вже серйозно.
• Це ти просто ще не пройшла повний огляд. Те що тебе тут на ніч лишають це вже серйозно.
• Точно! – вигукнула Лілі,- в мене ж сьогодні співанка, котра година? А завтра, завтра служіння! Що ж тепер робити?
• Ну напиши в оту вашу групу що не буде співанки, або попроси когось замінити.

Тут ввійшла медсестра до палати.

• Я бачу ти ніколи собі спокою не даєш, навіть коли вже у лікарні думаєш про роботу.
• О! Тета Свєта! Втаю.
• О, Світланочко, привіт, дорогенька! – додала Іра.
• Що вже сталося, як тебе занесло в мої володіння? – з посмішкою спитала медсестра. – аналізи в тебе не дуже добрі. Тобі доведеться завтра проходити повне обстеження.
• Обстеження? В неділю? Я не можу відмовитись, так?
• Яке відмовитись?! Ти що? – штовхнула Ірина в плече доньку.
• Та мама…
• Тебе поставили на третю годину.
• А я можу виходити з лікарні? – спитала невпевнено Лілі
• Думаю що ні. Доречі там, якби то правильніше сказати… твій кіт оре на весь коридор, його привезли з тобою і поставили під палату.
• А можна його сюди занести? Він може тут знаходитись?
• Ну під мою відповідальність можна. Я занесу його тільки якщо ти  пообіцяєш що він тут нічого не зіпсує.
• Добре-добре, обіцяю, поки мама не піде додому він побуде тут.
• А хто сказав що я піду додому? – обурилась мати Лілі. – я буду сидіти тут.
• Мамо, ти забула що тобі треба готуватися до недільної школи?
• Ой точно! Я попрошу Оксанку допомогти, вона візьме на себе урок завтра.

Медсестра вийшла з палати та сикнулась з хлопцем.

• Філіп, що ти тут робиш? – спитала медсестра приклавши йому руку до лоба, - тобі стало погано? Ти гуляв сьогодні?
• Та ні, я в порядку. – медсестра забрала руку, - просто я вже десь бачив її, - сказав він кивнувши в сторону палати.
• Кого, Лілі? Та де ти міг її бачити. – вона підняла переноску та подивилась у віконечко. – та чого ти так кричиш?

 Кішка від переляку вдарила лапою але сітка не дала задіти Світлану Станіславівну. Відкрив двері в палату медсестра зайшла,

• Знаєш, я передумала, вона якась агресивна.
• Ні-ні, вибачте, вона не така, вона сама спокіство.
• Та я побачила. – протягнула Світлана віддаючи в руки Лілі переноску.
• Свєточка, ця кішка нам дома мою вазу розбила, пам’ятаєш, може, оту з квіточками. – сказала Ірина Іванівна.
• Та ти що! Оту? Вона ж така гарна була…
• Мамо, ти що спеціально? Ми заклеїли ту вазу, зараз вона ще гарніше, і в неї додалося привабливості.

Свєта та Іра засміялися. Вийшовши з переноски кішка почала винюхувати та роздивлятися навколишнє середовище. Вона зробила пару обертів навколо себе щоб гарніше вмоститися біля шиї своєї двоногої, та поклала пухнасту важку голову на плече Лілі і задрімала видаючи муркотіння та іноді плямкання. Видно їй снилося щось смачненьке.

Медсестра вийшла з палати залишивши мати і доньку на одинці, вона побачила як Філіп повільно бреде коридором до своєї плати. Він намагався згадати, де бачив цю дівчину, і на думку прийшли спогади цього ранку. Він стикнувся з нею біля озера, а ще в неї була якась незвичайна книга. Він вирішив повернутися до палати та впевнитись в своїх догадах. Підійшовши до дверей, він зупинився, вражений незвичайною картиною. Мати сиділа на стільці, нахилившись уперед, її лікті спиралися на край ліжка. Складені руки прикривали обличчя, очі були заплющені, ніби вона глибоко задумалась. Але ліжко було порожнім — дівчини там не було. Хлопець здивовано примружився, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Раптом він відчув легкий дотик на своєму плечі. Повернувшись, він побачив її.

• Що ти тут робиш? — запитав дівочий голос із теплою ноткою доброти.
• Я... я просто проходив повз, — хлопець зам’явся, опустивши погляд. — Мені здалося, що я тебе десь бачив і вирішив перевірити.

Дівчина усміхнулася, її очі випромінювали тепло і щось заспокійливе.

• Так, ми стикнулися на озері, пам’ятаєш?

У її голосі не було ні роздратування, ні обурення. Вона говорила легко, з доброзичливістю, ніби бачити його тут було чимось природним. Хлопець мимоволі всміхнувся у відповідь, відчуваючи, як його напруга розсіюється під її поглядом.

Враз з палати вийшла жінка,

• Лілі, тебе довго не було, і я вийшла подивитись.
• Так, я вже вертаюсь, мамо. – вона обернулась до хлопця і помахавши рукою сказала, - до зустрічі, можливо.

Хлопець невпевнено підняв руку. Лілі зайшла.

• Що за? Хто вона така? Ну і чудачка.

Хлопець потягнувся в кишеню за телефоном, набрав номер і підняв телефон до вуха.

• Привіт малий, як ти там?
• Філ, вона знову мене вдарила. Я не можу так більше.
• Тім, потерпи трохи, скоро я отримаю гроші, мені обіцяли. Я виконав завдання, скоро я буду знімати квартиру і заберу тебе.
• Ти так кажеш вже тиждень, а вона б’є мене кожного дня, я в школу не можу піти, бо там знаєш що роблять?
• Тім..
• Там з мене гроші вимагають. «Збігай за сигаретами, збігай за випивкою, ти що не можеш її вдарити у відповідь?» Ось що! А я не такий! – на задньому плані почулися приглушені звуки криків та битого посуду. – знову цей пияка прийшов,
• Почекай трохи, я зламав систему, скоро мені прийдуть гроші.
• Вона йде, кладу трубку, бо забере телефон. Одужуй, пока.

Дзвінок скинувся.

• От ця нервова фурія!!! Як батько взагалі міг віддати його до тітки?!

Хлопець попрямував до своєї палати. Його палата була одиночною, бо він в лікарні майже жив вже два роки. Кімната була маленька, але тут було все необхідне для життя, маленька шафа, писемний стіл, ліжко.