Окрилена Вірою

1 Розділ

Хлопець йшов тихими вулицями занурений у свої думки. Повітря було свіжим. Люди кудись поспішали, хто на роботу, хто на навчання, а Філіпу, поспішати нікуди не треба було. Його голова була заповнена думками про його життя.

  • Скільки ще так можна жити? – пробурмотів він собі під носа.

Його роздуми перервав звук телефонного дзвінка. Хлопець зупинився та неохоче потягнувся до кишені.

  • Привіт, тату! – радісно привітався він. Голос на тій стороні телефону посміявся і сказав:
  • Привіт, привіт, Ведмедику!
  • Тато! Я ж просив мене так не називати, - протягнув Філіп з усмішкою, і почав потроху йти вулицею вздовж озера.
  • Добре-добре. Де ти там?
  • Я гуляю на озері.
  • Знов провалив співбесіду? – трохи з сумом запитав Олег Михайлович.
  • Угу. А куди мене візьмуть з цими трубками? Ніхто не хоче брати на себе таку відповідальність. – нахмурився хлопець.
  • А я пропонував до мене секретарем йти працювати.
  • Тц… Ой! Казав же, не хочу я! У вас там тільки про вбивства мова і йдеться, товаришу Генерале, а я і так помираю.
  • Та не помираєш ти! Я ж казав проживеш більше мене ще…
  • Слава Богу, я ще живий сьогодні. – задумливо сказав Філіп.
  • Ей!!! - гукнув Олег так голосно, що колеги в його частині обернулися до нього, а син рефлекторно забрав телефон від вуха. – ти забув, що я казав? Не згадуй Бога!!!
  • Тату тобі вже час зрозуміти! Та прийняти це.
  • Що?! Прийняти? Ти забув чого твоя матір померла?
  • Чому наші діалоги закінчуються сварками? – запитав обурений Філіп. Відповіді не було, дзвінок завершився.

Хлопець зупинився. Він закинув голову назад і подивився на птахів у небі. Глибоко вдихнув, та продовжив свій шлях, повернувшись до своїх похмурих думок.

  • Навіть ці качки живуть краще за мене, - сказав знову собі під носа Філіп.

Враз хтось стикнувся з  ним в плече.

  • Ой! Вибачте будь ласка! Ви в порядку? – почала скоро говорити дівчина.
  • Все в порядку, Ви мене вибачте, стою тут посеред дороги. – почав казати хлопець.

Враз його погляд зупинився на незвичайній книзі. Вона була в гарній блакитній обкладинці з зображеними на ній листочками та пташками. Великими золотими літерами посередині було написано «Біблія».

  • Вибачте, ще раз. – сказала друга дівчина. - Хай Бог вас береже.

Ці слова влетіли в вуха хлопця і на душі стало якось тепліше.

Дівчата пішли далі, а Філіп сам не помітивши того обернувся щоб подивитися на Лілі.

  • Ти ж сьогодні будеш на співанці? – спитала Лілі у своєї подруги.
  • Я не знаю точно, ти ж пам'ятаєш що в мене робота? Думаю, сьогодні раніше звільнюся, але можу запізнитися, а якщо сил не буде й взагалі можу не прийти.
  • Так-так, а як ми без тебе? Сопрано не витягує ноти, Катя взагалі, - дівчина потягнулась до потилиці щоб почісати, - ой я промовчу про неї. Я не знаю як ми будемо співати, завтра молодь веде служіння, а у нас та пісня страждає, та не те що страждає, вона не готова, все через те що тенори замість того щоб вчити, обговорювали новий церковний крафтер, ще й ти на співанку не підеш. Як так, Діано, на кого ти мене залишила, таку самотню. – почала дівчина дивитися на подругу жалібними очинятками.
  • Ладно, - протягнула Діана, - прийду я. – дівчина трохи помовчала і продовжила, - а що Олександр Йосифович новий автобус купив?
  • Тц, ей! – Лілі повернулась до подруги нахмуривши брови, але через секунду на її обличчі вже сяяла усмішка.

Дівчата потроху йшли далі, свіже ранкове повітря заповнювало їх легені, а легенький вітерець що грався опалим яскраво-жовтим листям на узбіччях малював рум’янці на їхніх щоках. Вже скоро вони підійшли до великої гойдалки, де їхні шляхи розходились. Дівчата обійнялись і кожна пішла на свою роботу. Лілі пішла до ветеринарної клініки де вона лікувала своїх маленьких пухнастих друзів, а Діана до великого дому де на неї вже чекав маленький хлопчик у піжамі з слоненятами.

Лілі підходила до своєї клініки, вона зупинилась перед дверима та подивилась на назву "Лапки Добра", зробила глибокий вдих і про себе сказала:

  • Боже, дай мені сил в цьому дні!
  • Добрий день! Добрий день! – віталися співпрацівники
  • Привіт-привіт, - відповідала директорка.

Лілі зайшла до свого кабінету. Повісила пальто на вішак, і підійшла до маленької низенької тумбочки у кутку кімнати. Через штори в кабінет проливалися промені останнього гріючого сонця. На підвіконнику за вікном товклися голуби, на деревах співали пташки. За дверима почулося шкряботіння і через секунду у двері через котячий лаз просунулась біла пухнаста голова, а за головою з’явилося і лапи, а згодом і пухнастий білий хвіст. Під час того як Лілі витягувала з тумбочки соняшникове насіння для голубів, кішка вдало примостилась на столі.

  • Що ти, Луна, вже тут? – звернулась дівчина до кішки.

Та лиш почала вилизувати лапи. Голуби на підвіконнику стовпились навколо горсточки насіння. Враз в кабінет ввійшла дівчина років вісімнадцяти. Вона була одягнена у строгий костюм.

  • Добрий ранок, Лілія Іванівно, я принесла список пацієнтів на сьогодні. Їх небагато, але на третю годину у вас операція, пацієнт «два три шість» німецька вівчарка з поліцейського відділку з вогнепальним пораненням.
  • Добре, дякую. А, Ніка, ти зранку дала ліки йому?
  • Вибачте, ще ні, - сказала секретарка з винуватим виразом обличчя.
  • Нічого, - посміхнулась Лілі, - можеш іти, я дам йому ліки і перевірю інших.

 Вдягнувши білий халат молода ветеринарка вийшла з кабінету, а слідом за нею побігла кішка. Луна завжди любила ходити з своєю улюбленою двоногою. А в неділю в кішки був день солодощів, адже Лілі забирала її додому, бо  в лікарні був вихідний.

Коли Лілі ввійшла до палати, тваринки дуже зраділи. Песики почали махати хвостиками, а кішки зразу підійшли та почали тертися об ноги своєї лікарки. В кімнаті було світло, щоб лікарі могли добре спостерігати покращення або погіршення у тварин. Вздовж однієї стіни стояли клітки для тварин, а під іншою — лазанки для котів, м'які лежанки для собак і затишні загородки для кроликів. Посередині кімнати стояв стіл, а над ним лампа. В цій кімнаті нечасто були бійки за їжу або іграшки, лікарі слідкували щоб всім всього вистачало, адже девіз лікарні звучав так: «І все, що тільки чините, робіть від душі,
як для Господа, а не для людей». Цей девіз висів над головним входом в лікарню, в кожному кабінеті, як нагадування для кожного, біля рецепшена, і звісно ж в кабінеті директорки Лілі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше