Роки

Роки

Майже все велике стверджує себе «всупереч»... Всупереч горю, хворобі, стражданням... Всупереч крутості часу, занедбаності, тілесним недугам, старості та тисячам перешкод...

Чи може читач побачити автопортрет письменника у його творах? Може.

А  портрети  не  ікони  –

на  портретах  не  святі.                      

Не  молитви,  а  прокльони

на  тих,  чий  лик  на  полотні.[1]

І автор пише автопортрет все життя. Покращуючи, прояснюючи фарби з роками... Може, й не зовсім автопортрет, але образ. Образ, створений у тій самій лабораторії творчої уяви.

А  ви  проклясти  свого  «бога»

За  Україну,  люд  її,

Божка,  якого  там  святого

Змогли  б ?.. Куди  вам, славні  холуї.[2]

У текстах, прямо чи опосередковано, завжди є постать, що узагальнює справжній портрет автора... Хоча,  крім нього самого, творець використовує також інші прототипи. Але й ці прототипи, що склалися з різноманітного житейського та літературного матеріалу, пропущені через серце, розум і душу письменника. Вони стали чистиною його самого…

…Було  гірко,  буде  гірко,

Несолодко  й  тепер.

В  голові  від  кулі  дірка.

Пам’ять  протяг  стер.

   Такий  ти,  мій  народе,

   Засіявсь  в  темну  ніч.

   Надіюсь,  колись  вроде

   Була  ж  в  нас  Мати-Січ

А  батько  з  Гуляй  Поля

по  вірі  анархіст.

Ото  була  в  нас  воля…

Собаці  все  під  хвіст…

Да… Справжній письменник — виснажливо інтенсивна особистість. Тут тисячі конфліктів, внутрішніх. Бо вони не вичерпуються зіткненням гідності, статечності, розважливості з темною стихією почуттів. Від своїх почуттів нікуди не дінешся… І конфлікти ці закінчуються смертю письменника.

Каюсь,  люде,  я  грішив.

Каюся.  Було  лукавив, 

Коли  катів  у  риму  славив.

Та  більше  все-таки  смішив.

Й не  ради благ,  не  ради  слави.[3]

[1] Павло Ключина (із неопублікованого) (О.А.)

[2] Павло Ключина (із неопублікованого) (О.А.)

[3] Павло Ключина (із неопублікованого) (О.А.)