Відмова
Ключина відмовився написати ідеологічну рецензію. Його спонукали. Він утримався.
Можливо, згадавши: «Дмухни на іскру — розгориться. А плюнь — згасне» із книги примудрості Іісуса Сіраха
Французи кажуть: «Quis` excuse, s`accuse…» — у перекладі — Хто просить вибачення, той звинувачує себе…
Ключину стали менше публікувати. Зрозумівши причини, він покинув цю роботу…З мужньою іронією загартованої життям людини…
– Люби її, – я чув пораду.
Люби, не зрадь, – я чую знов.
Люблю, але і сам не радий:
Одні караються за зраду,
Мені ж бо кара за любов.
Дивні сфери духу, високі і разом убогі...
Досягнувши багато чого і створивши своє оригінальне ім`я на хиткому фундаменті ліричної творчості, він, мабуть, усвідомив себе ізгоєм... Відступником від «загальновизнаних» чеснот, кон`юнктурних. Може, й відчув себе декласованим елементом... Хто знає...
Справедливість – примхлива дама
і приходить вона завжди пізно...
... Коли вже засипана яма,
Життя не повториш, як пісню.
З дистанції сьогоднішнього дня ми не можемо поручитися за те, що він думав про ситуацію, що склалася. Це була для нього реальність, і виглядала вона в той час не такою вже й безтурботною... Звичайно в ті роки всі паркани рясніли оголошеннями про робочі місця... Але, що такі питання його турбували, безперечно. Яким чином буде відбуватися подальше загострення конфлікту між його творчістю і духом часу?
…Ми – сірі вовки.
Нас менше, чим псиної зграї.
Під гуркіт берданок гулкий
ми гинули в полі і в гаї.
Ми йшли із пітьми
назустріч притаєній смерті…[1]
Певну еволюцію своїх поглядів з плином часу та під тиском обставин Ключина прожив та пережив достойно… Погано, коли людина обтяжена всім убожеством часу та вітчизни, а виразити це убожество в неї немає можливості і сил… Через те, що він і раніше знав, «що до чого», був певною мірою, можливо і захищений від розчарувань...
[1] П.Ключина «Вовки» (Архів журналу СЧ. В-4).