Час і брак час
Хотілося б йому, як письменнику, більше часу. Часу на отримання задоволення від творчості… Але — слід було працювати. Спершу вчителем затим кореспондентом газети, редактором, директором… Коли він встигав і шкільні зошити перевіряти і писати свої гуморески, байки, вірші, нариси, і спілкуватися з рідними, близькими?
Певно, Ключина свідомо не позбавлявся праці поза літературною… Хоча вже й став членом СРПУ. І міг би жити на гонорари. В ті часи вони давали життєдайні можливості... Так — ні. Живе у селі. Купує пресу у кіоску чи поштарки. Передплачує газети і журнали. Справно сплачує внески… Встає рано… Життя на натурі…
Якщо ти дерева не посадив,
Якщо не вбив отруйної гадюки,
Не говори, що добре вік прожив,
Що все, вже все зробили твої руки.
Не поспішай-но... Подивись назад,
Оглянься в непокоєнні, в тривозі:
Чи зеленіє за тобою сад?
Чи зла не видно на твоїй дорозі?[1]
Ключина жив у прихованій свідомості тимчасовості... Цілком перебуваючи у своєрідній проміжності цієї невідповідності. І добре «інструментував» такою невідповідностю свої поетичні рядки.
Пишу про світле, про майбутнє,
Про радість в праці трударя.
А біль із серця як не хлюпне,
А сумнів душу роздира.[2]
[1] Павло Ключина «Не говори, що ти вже все зробив».
[2] Література рідного краю., http://lesson.iolya.com.ua/1067-1068.pdf