Журналіст
У середині 1960-х років Павло Ключина переїхав до м. Ромни і перейшов на суто журналістську роботу. Він працював власним кореспондентом обласної газети «Ленінська правда» (попередниця сучасної «Сумщини»).
Характерною рисою Ключини-журналіста було: перш ніж написати та винести на суд читача ту чи іншу статтю, нарис чи навіть пересічну газетну кореспонденцію — обов'язково в деталях вивчити матеріал, переконатися у його достатності для розкриття обраної теми і лише потім братися за перо, давати простір для творчого натхнення, образності та публіцистичної дотепності.[1]
Як журналіст він не намагався викликати гнів влади дотепними випадами проти чиновництва. Політична сатира не займала його всерйоз. Уроки війни — дисбат…
З досвіду прожитого він зробив висновок, від якого майже не відступав — не всякий дотеп, тим більше гострий, можна оприлюднювати зразу ж; перед оголошенням його треба моментально оцінити й передбачити можливі наслідки…[2]
Ознаки нашої доби –
це космодроми і ракети,
і чорні атомні гриби
(а там гроби, гроби, гроби)...
Куди летиш, сліпа плането?
Нарочитий пафос йому бут теж чужим... До усвідомленого зіткнення з владою він ставився обережно-спокійно. Можливо, ця внутрішня відстороненість від газетної текучки і була тією паличкою-віручалочкою в його дасаді на необхідність день у день читати, писати і рецензувати заради заробітку. Крім редакційної роботи, часто тупої, він викраював хоча б кілька годин на день, аби просунути вперед свою літературну творчість. Бо, якщо не підкинути в костер, він згасне... Але це вимогало інших втрат — відмовляти собі у самих приємних розвагах, життєвих... Тривала технічна вправа в мистецтві слова, щось на кшталт музичного етюду, що розвиває швидкість пальців…
Байкар задумав байку написати.
А де, скажіть ви, свіжий образ взяти?
Хотілося в житті його знайти…
І вирішив байкар у зоопарк піти…[3]
Ні самітником, ні сином богеми він не був. Люди, які знали його в зрілі роки, говорили, що зовні він схожий швидше на професора чи на чиновника, ніж на письменника... Але так говорили і про Пантелеймона Куліша, і про Івана Франка і про Томаса Манна...
Не був ніколи оптимістом
Та й песимістом не ходив,
скептик більше я за змістом.
За що і байку полюбив.
Ключина писав статті, фейлетони, нариси. В обласних та районних газетах ним опубліковані цикли історико-літературних нарисів про перебування на Роменщині Тараса Шевченка, Михайла Щепкіна, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької. Але водночас продовжував байкарство та популяризацію поезії інших народів. Перекладав із верменьської.
Ось приклад:
МОЛИТВА КУПЦЯ
(З вірменської)
Купець молився в горі та журбі:
— О господи, пошли мені сто драхмів!
Я десять з них пожертвую тобі —
Куплю й поставлю статую у храмі.
І довелось Купцю десь гамачець знайти.
Він драхми полічив: не сто, а дев'яносто.
— Тут, господи, якраз без десяти.
Виходить, що свої утримав ти.
Я задоволений. Це так розумно й просто![4]
Павло Ключина напівжартома називав себе лояльним до влади песимістом, хоч за першої ж нагоди про ту лояльність забував.
Як власкора Павла Юхимовича часто запрошували на різноманітні ідеологічні наради, яких він не любив і намагався уникати. Якось у Липоводолинському райкомі партії звинувачували голову колгоспу в тому, що селяни багато крадуть, а керівник й у вус не дме.
Надали слово і Ключині. Замість того, щоб приєднатися до критики, він розгорнув блокнот і прочитав:
Хто має лиш матню
у жмені,
Свою мораль в життя несе:
Нехай не все нам по кишені,
Та до сідниці нам усе.
Присутні отетеріли і швидко закрили засідання. [5]
Найбільші злочини й підлість чиняться із серйозним виразом обличча…Чим ближче до художника модель, тим більше потрібна йому дистанція, створювана його іронією.
[1] https://day.kyiv.ua/ru/article/pochta-dnya/zhiznelyub-i-pravdolyub
[2] http://lesson.iolya.com.ua/1067-1068.pdf
[3] П.Ключина «Муха на пасиці», К. 1965., стор.141.
[4] Павло Ключина «Нові байки», К.,1960., стор.56.
[5] https://ukurier.gov.ua/uk/articles/100-rokiv-tomu-narodivsya-bajkar-pavlo-klyuchina/