​​​​​​​Прелюдія

Чи відомий широкому загалу письменник, чи ні? Про це засвідчать часи…  Однак, він  брав участь у живому розвитку нашої літератури.

Тож, поміркуємо про естетику, поетику Павла Ключини, про його літературні пристрасті, наміри та вподобання.

Павло Ключина (Ключник) народився 8 вересня 1914 року в селі Великий Самбір, Конотопського району, Сумської області. Був дев`ятою дитиною у селянські сім`ї.  Батько помер…

                                                   Малому хотілося спати,

Але невсипущі старі:

Ніколи не спізниться мати

Збудити мене на зорі.

Ой мамо, ой мамо кохана!

Куди поспішати, чого?

Не треба будити так рано

 Найменшого сина свого.

На  травах не  збиті  ще  роси,

Не встало ще сонце ясне,

А  він  же,  роздягнутий,  босий,

Корову у степ пожене.

Накине хустину на шию,

Тягтиме батіг по землі

І в росах холодних помиє

 Потріскані ноги малі.

Закутаний   сивим   туманом

Ще спить над яругою гай.

Не треба будити так рано...

— Коли б то не треба... Вставай.

Корова вже мукає, сину.

Пора їй, на пашу, пора...—

Я брав батіжок і торбину,

Рябу  виганяв  із  двора.

У степ нам дорога далека,

Та  вистачить  літнього дня.

Ще буде і вітер, і спека,

Ще буде, пирій і стерня.

Було...  Сонце  сипало жаром.

Стерня аж дзвеніла — суха...

Сьогодні згадав я недаром

Малого того пастуха.

Та як же його не згадати?

В ту пору, в далекі ті дні

Навчився  я  рано  вставати,

Навчився ходить по стерні.

Навчився держатися прямо –

Негода мене не зігне...

Спасибі, спасибі  вам,  мамо,

Що  рано  будили  мене.[1]

***

Сімнадцятирічним юнаком пішов на вчительську роботу і не залишав її до смерті.

Поступово друкуватись почав у 1944 році в газетах Сумщини. Роком пізніше — на сторінках журналу «Перець», систематично. Перша книжка «Байки» вийшла 1955 року. Затим були збірки «Кропива» (1957), «Лев, Осел та Заєць» (1959), «Нові байки» (1960), «Пшениця і Кукіль» (1961), «Солов`ї та жаби» (1964), «Муха на пасиці» (1965), «Завзяті рогачі» (1968), «Байки» (1977). Остання книжка — посмертна. Помер автор 2 червня 1972 року.

Поет, прозаїк, байкар. Автор 11 збірок гумору та сатири[2]. Працював в багатьох жанрах, у тому числі — частівки, приповідки, епіграми. Автор нарисів про перебування на Роменщині Тараса Шевченка, Михайла Щепкіна, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької. Окремі його твори перекладено білоруською, болгарською, вірменською, польською, російською мовами. [3]

Ключина?

Чи пам`ятаємо ми про нього?

«…І за життя поета, й нині його прізвище годі шукати в літературно-критичних  обоймах. Хоч  його байки, гуморески, ліричні поезії, переклади тощо — понад десяток окремих книжок — успішно проходять випробування часом…»[4]

 Його твори не включено до шкільних хрестоматій. На полицях книгарень відсутні його книги. Я зайшов до центральної бібліотеки Канева, запитав. І там не було. Жодної книги!!! Бібліотекар здивувалася моєму вибору. Я пояснив, що організовано міжнародний літературний конкурс «Сила землі» з нагоди 110 ліття автора… Вона внесла до записника цю новину… Між тим, я переглядав каталог на літеру «К». Витягши ящика каталожної шафи, що вже припала патиною пилу…  Нічогісенько…

Невже настав час коли «ревні» бібліотекарі лише списують книжки на макулатуру?  Залишаючи на все більш спорожнілих полицях «літературну моду»… Та повз їхню та увагу все менш чисельних читачів проходять цілі материки прекрасної літератури… Та і підростає «контингент» молоді, що махає рукою: «старе…» Проте всього-на-всього їхній смак погано вихований, а потреба в літературі поверхова… А читання справжніх книг стимулює вміння самостійно мислити й оцінювати, порівнювати й підсумовувати… Себто, як зазначав критик Володимир Брюгген, - вищий ступінь оволодіння читанням як мистецтвом…[5]   А талановиті читачі так само необхідні літературі, як і талановиті письменники…

Тож вирішив розпочати вивчення творчості Ключини. По-можливості — всебічно. Звісно,  поступаючись спеціалістам-літературознавцям…

Причина вже зачаїлася в самій складності моїх намірів. Життя в провінції нині не те. Раніше можна було замовити по МБА[6] будь яку книгу. І її присилали тобі, де б ти не жив. Та «не той тепер Миргород…»

Все ж, я зробив запит до міжбібліотечного абонементу у Києві, за адресою вулиця Берлинського, 9. І чекав відповіді. Час спливав…

Тим часом конкурс до ювілею розпочався…

Адже для того й відбуваються конкурси. Аби привернути знову увагу до ювіляра. І дати новий зліт. Зліт молодим і знаним літераторам. А  перспективи такого наявні. Кращі твори конкрсу друкуються на сторінках міжнародного журналу «Склянка Часу*Zeitglas». А журнал цей робить переклади ліпших текстів на німецьку мову. І німецькомовний дайджест надсилається видавництвам Німеччини, Австрії та Швейцарії. А там — вже як Бог дасть. Я — не молодий автор, не початківець, втім — намагаюся брати участь у конкурсах, різних. Звісно, мірою можливості. Це спонукає до самовдосконалення, порівнюючи свій твір у виданнях Вісника[7], до якого завжди включають твори всіх учасників... Це — закономірно і логічно.