7. Геть з моєї голови

З огляду на наші різниці у віці в сім’ї, у нас у всіх ювілеї припадають на один рік і на один місяць. Ми всі липневі. Буквально. Наша сім’я з п’ять чоловік святкує всі дні народження в липні. Тому, коли ми стали доросліші, ми не відзначаємо кожен окремо, а збираємось в один день і просто вечеряємо в родинному колі.

Але, на мій превеликий жаль, не просто…

Минулого року, коли ми готувались до сімейних посиденьок, ми з мамою готували вечерю. Оленка накривала на стіл весело наспівуючись якусь пісеньку із сучасної поп-музики, а тато з Денисом смажили м’ясо на мангалі в дворі і про щось перемовлялись. Я через вікно я бачила, що Денис дуже супився, а тато щось намагався йому довести. Підозрюю, що знову Денис накликає на себе гнів тата розповідаючи як живе окремо. Він навчається на 3-му курсі престижного вузу. Наш розумний хлопчик вступив на бюджет. Як же ним та Оленкою пишались батьки. Це не передати словами. Я теж навчалась на бюджеті і навіть отримувала стипендію. Але це ж був не вуз із ТОП-10 в країні.

Кожні такі посиденьки закінчуються сваркою або з’ясуванням стосунків. Тому сімейна традиція наступна: в липні ми святкуємо дні народження, а серпні – вересні – не розмовляємо один з одним. Основною темою для протирічь є мій вік і відсутність чоловіка в моєму житті. Мої Миколайовичі знають про мій ОКР, але бажання стати бабусею та дідусем сильніші, ніж відчуття такту.

– І що? – багатозначно закинула мама – довго ми ще будемо чекати?

– Ти про що? – намагаюсь робити вигляд, що не розумію про що мова.

– Може цього року ти нас порадуєш – зітхає мама.

– Мам, у мене є Урсула. Вважайте, що це моя донька.

– Урсула… пф…  далась мені твоя кішка! Я хочу онуків.

– Ну хоти собі. Я тут до чого? Мам, у тебе троє дітей, але чіпляєшся ти тільки до мене! – починаю втрачати самоконтроль.

– Я не чіпляюсь. Я турбуюсь! – вигукнула мама чим привернула увагу батька через відчинене вікно.

– Ага, як онуків треба, то ти пам’ятаєш що я існую. Як гроші вам потрібні, то я існую. Як город прополоти, на ринок з’їздити, вислухати звинувачення у зломаному житті і витрачених роках, то я існую. А решту часу – я не потрібна! – зірвалась я.

– Мая! Ану припинила кричати на матір! – гаркнув тато. Він, як раз, вважає, що ОКР я вигадала, щоб мені співчували. – Чому щороку одне і те саме?!

– Я не кричу. І якщо це така проблема, я можу не приїздити взагалі. Я втомилась від постійної критики і шпиняння. Я втомилась, що кожне застілля супроводжується обговоренням моїх трусів. Може я сама буду вирішувати коли і перед ким мені їх знімати?!

Повисла пауза. Це вперше, коли я висказалась. Це вперше, за 30 років мого життя, коли я різко і безапеляційно заявила свою позицію! Це вперше, коли я протистояла своїм батькам. Я очікувала, що мої брат та сестра або будуть мовчати, або стануть на бік батьків.

Першим здався Денис:

–  Буде хоч раз, коли ми не будемо це слухати?

Мама просяяла. Вона очікувала, що улюблений синочок зараз заткне рота не улюбленій доньці. Я не знаю, як описати вираз мого обличчя після наступних його слів:

– Мам, тат, от чесно, закалібали! За 20 років свого життя, я жодного разу не чув від вас доброго слова до Маї. Якщо вона вам така не мила, чому, що року, ви влаштовуєте концерт «Ну вона ж наша донька і ми мусимо її кликати».

– Та ви чхати на неї хотіли! – подала голос Оленка – якби не бабуся, Мая опинилась би в інтернаті!

– Мая, ми йдемо – Денис потягнув мене до виходу – якщо тобі тут не раді – я тут теж не залишусь.

У той момент, я не хотіла нікого поруч. Тому швидко попрощавшись, я рушила додому.

Коли з партнером ти можеш розійтися, батьки залишаються батьками навіть при обмеженому спілкуванні. Мама помічала певні симптоми з підліткового віку, але не займалася цим. Для неї повести дитину до психіатра – це страшно. Можливо, якщо б мені поставили діагноз у підлітковому віці, я би не мала зараз запущеної форми розладу. Мама не знає нічого про мій розлад та не цікавиться моїм лікуванням, хоч я їй розповідала. В цьому плані у мене немає підтримки. Батько вважає, що я займаюся дурницями і каже, що «у кожного можна знайти діагноз, якщо шукати».

Я не одноразово пропонувала піти разом до психотерапевта, але отримала відмову: «Якщо у тебе є зайві гроші – віддай їх мені. Он машину треба перевзути» – і так по колу. Це лише одна візмазка, яка використовувалась.

Я пам’ятаю, як мені було років десять. Це було ще до того, як я усвідомила, що мої дивацтва мають назву. Це був час, коли правила були моєю єдиною опорою.

Ми гостювали у бабусі. Вона була єдиною, хто, як казала Оленка, "не дав мені потрапити в інтернат", але батьки цього не розуміли. Бабуся, проста жінка, не мала ідеального порядку, але в неї було тепло.

Одного разу мама привезла мене з дачі. У мене почалася паніка, коли я побачила розкладені на ліжку мамині і татові речі.

– Чому ти не можеш просто скласти їх? – прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях стискається холод.

– Мая, тобі не подобається? Склади сама, – відмахнулася мама, переглядаючи журнал. Я нахилилася. Але тут же відчула, що не можу торкнутися її блузки, яка лежала нерівно. Вона була брудною. Вона була неправильною. Я відчувала, що якщо я складу її криво, станеться щось погане.