5. Робота (щоб її)

Як казав мій викладач в університеті: «Праця – це прокляття роду людського!»

І що старшою я стаю, то чіткіше розумію: він не проклинав саму дію, він називав речі своїми іменами. Прокляття — не в роботі, а в тому, як ми з неї зробили культ. Ми навчилися вимірювати цінність людини в годинах, дедлайнах і втомі. Хто виснажився більше — той ніби жив чесніше.

Праця, відірвана від сенсу, перетворюється на каторгу. Вона сушить погляд, стискає плечі, змушує прокидатися без радості й лягати з тривогою. Людина починає плутати рух із розвитком, зайнятість — із значущістю, виживання — з життям.

Але правда проста й незручна: праця має служити людині, а не навпаки. Вона або вписується в твій внутрішній ритм, або ламає його. Третього не дано. Все, що не залишає простору для дихання, рано чи пізно забирає голос, смак, бажання.

Я не ідеалізую ледарство. Я за ясність. Працювати варто лише там і так, де не потрібно зраджувати себе щодня. Бо найтяжче прокляття — це не втома, а життя, прожите «треба», коли душа давно сказала «ні».

Після розлучення з Марком і глибокого занурення в ритуали, я розуміла, що потрібно повертатись в соціум. Я мусила знайти роботу не для грошей, а для контакту з людьми, але будь-яка спроба працевлаштування перетворювалася на поле бою між моєю потребою у незалежності та паралізуючим страхом перед світом. Але все по порядку.

Після місяців ізоляції, коли кожен день здавався нескінченною боротьбою з власними страхами, я почала замислюватися про те, що зупиняє мене від нормального життя. Кожна спроба повернутися на роботу приносила лише біль і розчарування. Я не могла відкрити двері без відчуття, що залишаю за собою слід бруду, що чіпляється до кожного кроку.

Одного разу, через знайомих, я дізналася про групу волонтерів, які допомагають безпритульним тваринам. Мене знову охопила паніка:

Мене знову охопила паніка: запахи, голоси, шерсть, тремтіння лап, скрегіт кліток — все це викликало неприємні фізичні відчуття. Не було гарантій, що я зможу працювати з іншими людьми, що кожна зустріч не викличе ще більше тривоги. Проте, я знала, що це шанс. Можливо, маленький, але шанс відновити себе.

Перші кілька днів були пеклом. Я приходила в притулок, де було багато людей, які працювали і з тваринами, і між собою. Все навколо мене було новим і незвичним, а найгірше – незнайомі запахи, звуки, скупчення людей і тварин. Я намагалася триматися осторонь, рятуючись від неприємних відчуттів у кутку, поки не познайомилася з Ганною – волонтеркою, яка працювала там уже кілька років.

…Ганна не ставила зайвих питань. Вона не дивилася на мене так, ніби я зламана, і не намагалася «вилікувати» розмовами. Вона просто дала мені гумові рукавиці й сказала:

– Якщо стане забагато – скажеш. Тут ніхто нікого не тримає.

Ця фраза застрягла в мені, як цвях у стіні: проста, твереза, без пафосу. Мене не прив’язували. Мене не рятували. Мені залишили право піти – і саме це вперше дало змогу залишитись.

Притулок жив своїм тілесним, прямолінійним життям. Тут не було часу на абстрактні страхи: тварини хотіли їсти, клітки були брудні, вода проливалась на підлогу, хтось гавкав, хтось скавчав, хтось мовчки дивився очима, в яких було більше правди, ніж у будь-якій людській розмові. Запахи били в голову, руки тремтіли, серце прискорювалося без причини – але я залишалася. День за днем.

Я помітила дивну річ: із тваринами моє тіло переставало воювати зі мною. Вони не оцінювали. Їм було байдуже, чи я «нормальна», чи «соціально адаптована». Вони реагували лише на присутність. На тепло рук. На тишу. На стабільність. І в цій примітивній, майже первісній взаємодії щось у мені почало повертатися на місце.

Люди були складнішими. Кожен сміх здавався гучним, кожна розмова – загрозливо близькою. Я ловила себе на бажанні втекти, заховатись, зникнути. Але Ганна іноді просто ставала поруч і мовчала. Її мовчання було безпечним. Воно не вимагало відповідей.

Ганна помітила, що я постійно намагаюся уникати будь-якого фізичного контакту. Але замість того, щоб критикувати чи задавати питання, вона тихо підсувала мені миску з їжею для собак і запитувала, чи можу я допомогти погуляти з ними.

Я не могла пояснити, чому мені важко бути поруч із іншими людьми, чому я боюся кожної нової взаємодії. Але Ганна не наполягала. Вона дозволила мені працювати в своєму ритмі, намагаючись не змушувати мене виходити за межі комфорту. І я вчилася дихати поряд з іншими, не тікаючи.

Я не стала іншою за тиждень. І за місяць – теж. Страх нікуди не зник. Він просто перестав керувати кожним кроком. Я почала розрізняти: де небезпека, а де лише стара пам’ять тіла, яке надто довго жило в обороні. Робота в притулку не зробила мене сміливою. Вона зробила мене живою – втомленою, з брудними руками, але живою.

Тоді я вперше зрозуміла: повернення в соціум – це не про героїзм. Це не про «подолати» і не про «стати сильною». Це про маленькі, незручні кроки назустріч реальності, яка не обіцяє комфорту, але дає опору. Іноді ця опора – це собака, що засинає біля твоїх ніг. Іноді – людина, яка не тисне. А іноді – просто факт, що ти сьогодні прийшла. І цього достатньо.

З часом, я почала відчувати, що волонтерство допомагає не тільки тваринам, але й мені. Поступово я почала знову доторкатися до реального світу, але вже без такої сильної параної. Я навчалася бути більш терплячою з собою, з людьми, і з тими ситуаціями, які викликали тривогу.