4. Сподівання на просвітлення

Просвітлення та Перший Крок

Я жила в полоні своїх ритуалів майже пів року. Моя квартира блищала стерильною, холодною чистотою. Повітря в ній було сухим і спустошеним, ніби навіть саме життя не мало права залишатися в цьому просторі. Я прокидалася з відчуттям, що повинна знову й знову вирівнювати бахрому килима, протирати поверхні, переконуватися, що двері замкнені, вікна зачинені, і хаос світу не зможе прорватися всередину.

Я відмовлялась виходити з дому. Ранкові перевірки перетворилися на годинну процедуру — болісну, принизливу, нескінченну. Я уникала людей, бо сама думка про те, що хтось зрушить мою ідеальну симетрію або принесе невидимий бруд, викликала паніку.

А потім я випадково знайшла лист бабусі — між сторінками давньої книги. Її голос ніби прорізав тишу:

«Мила моя дівчинко, життя не полягає в чистоті кутів. Воно в тому, щоб жити, навіть коли боляче».

Я сиділа на ідеально вирівняній кушетці й раптом побачила себе збоку. Побачила, як ставлюсь до себе так, як колись Марк ставився до мене. Як контролюю кожен рух — ніби страх і є моєю суттю.

Я зрозуміла жахливе: я стала Марком.

Я продовжувала карати себе — тільки вже власними руками.

Пошук Порятунку

Перший крок завжди найважчий. Мої компульсії кричали: «Не торкайся. Не шукай допомоги. Керуй».

Але, стискаючи руки, що кровоточили від постійного миття та відчуття, що шкіра ось-ось потріскається, порушила власний ритуал. Я все ж узяла ноутбук — уперше без дезінфекції — і почала шукати.

Я шукала не «контроль», а «допомогу». Мій запит був простий і відчайдушний: «обсесивна чистота після травми». Я знайшла психотерапевта, який спеціалізувався на травматичних розладах і ОКР. Мій перший дзвінок був короткою, переривчастою тирадою про те, що не можу прийти, бо боюся доторкнутися до дверної ручки в офісі лікаря, яка, на мою думку, була осередком усіх світових мікробів.

Його легковажність розбила мене. Я вийшла з кабінету не почутою — знецінену, винувату, спустошену.

Кабінет Пана Андрія був, на диво, бездоганно чистим, що спершу заспокоїло мене, але сам психолог виявився абсолютно непідходящим.

Коли я, перериваючись, розповіла про свій нав’язливий страх бруду та постійні перевірки, Пан Андрій лише знизав плечима.

– Дивіться, Маю, – сказав він, дивлячись на годинник. – Ваша проблема насправді дуже проста. Це втеча від болю. Ви самі її створили. Вам просто потрібна воля. Ви доросла жінка. Завтра ви прокидаєтесь і просто не миєте руки п’ятдесят разів, а лише п’ять. Поставте собі ліміт і дотримуйтесь його.

Він виписав їй список «позитивних афірмацій» і порадив «жити простіше».

– І припиніть оцю одержимість чистотою, – додав він повчально. – Це відштовхує людей. Як ви побудуєте нове життя, якщо ваша квартира – це музей?

Я вийшла з кабінету, відчуваючи себе не зрозумілою, а розгромленою. Його слова про «волю» і «простоту» знецінили її страждання, зробивши її слабкою, а не хворою. Моя підсвідомість лише підкинула дров у багаття: «Бачиш? Навіть психолог вважає, що ти винна. Тобі просто треба краще контролювати себе, а не шукати допомоги».

Вона не спала всю ніч, прибираючи у своїй квартирі з ще більшою люттю, ніби доводячи йому і собі, що вона може контролювати хоча б це. Спроба знайти допомогу лише посилила її ритуали. Мене охопила лють — на нього, на себе, на світ, який так безтурботно перекидав мою біль зі столу, мов непотрібний папірець.

Після цього невдалого досвіду, я заблокувала номер того психолога і тиждень навіть боялася підійти до ноутбука. Вона була переконана: зовнішня допомога – це міф, а люди лише чекають, щоб засудити її.

Але, стискаючи руки, я зрозуміла: невдалий досвід з Паном Андрієм – це не кінець, а ще один прояв хаосу, з яким треба впоратися. Я вдруге порушила власний ритуал. Взяла ноутбук і, цього разу зі значно більшим трепетом і обережністю, почала шукати знову.

Я шукала не «контроль», а «допомогу після невдалої терапії». Мій запит був змінений: «психотерапевт ОКР травма».

Я зрозуміла, що психолог може бути некомпетентним, і вирішила звернутися до психіатра, сподіваючись, що медичний фахівець запропонує більш об'єктивне, «чисте» вирішення її проблеми.

Зустріч із Психіатром

Зневірившись у психологах, я вирішила звернутися до психіатра, сподіваючись на об'єктивне медичне вирішення. Я потрапила до Лікаря Світлани, досвідченого, але втомленого психіатра, чий кабінет був завалений паперами (що вже викликало у мене внутрішній дискомфорт).

Я розповіла про ОКР, про постійне миття рук, про тривогу та безсоння. Коли я почала згадувати про травму та стосунки з Марком, Світлана мене перебила.

– Так, так, травма. Ми всі травмовані, – сказала вона сухо, виписуючи рецепт, навіть не піднявши погляду. – Нам потрібен контроль над симптомами, а не копання в минулому. Ваші ритуали – це класичний обсесивно-компульсивний розлад. Це хімія.

Вона призначила Маї значну дозу сильних антидепресантів і транквілізаторів.

– Приймайте. Вони притуплять тривогу, і ви просто фізично не зможете так багато мити руки, – сказала Лікар Світлана. – Наступний візит через місяць. Терапія – це добре, але спершу вам потрібна стабілізація.