2. Трохи про дитинство

- Мам, можна я помию руки?

- Ні, сиди і страждай!

Приблизно так можна охарактеризувати більшу частину мого дитинства. Ще з народження мама намучилась зі мною. Трирічна Мая могла влаштувати істерику, бо вона забруднила сукенку. А враховуючи, що це 1999 рік – мама мала постійне прання.

Алевтина Миколаївна, так звуть мою маму, буквально героїня анекдоту:

• перша дитина – все перуть, кип’ятять і прасують.
• друга дитина – все перуть, іноді прасують, слідкують щоб дитина не їла з миски кота.
• третя дитина – якщо дитина поїла з миски кота – це проблеми кота.

Мій тато, Олександр Миколайович, каже, що мама спеціально народила нас трьох з різницею по п’ять років, щоб не йти на роботу. Хоча ми з Оленкою вважаємо, що тато просто хотів сина і тому зупинились на третьому Денисові.

Тато у нас сувора і без емоційна людина. Я думаю, що він їх відчуває, але за все своє життя, я не бачила у нього посмішки. Завжди насуплене та похмуре обличчя. Увесь прояв емоцій у його випадку – це зморшки ставали менш помітні розгладжуючись, від чого обличчя виглядало молодшим та світлим. Але мені він не призначався. Весь «просвітлений» образ батька був направлений лише для Дениса. Саме тому, ми з Оленкою і вважали, що тато просто дуже хотів сина.

Пам’ятаю, в дитинстві, бабуся Алла показувала фото молодого тата. Там він, після армії, обіймає маму в весільній сукні і посміхається. Коли я запитала про це маму, вона відповіла, що ми, діти, забрали всю його радість.

Ми з батьками пройшли не легкий шлях від не розуміння що зі мною до «фігня твій ОКР, це просто привід нічого не робити». Від постійних з’ясувань стосунків рятує лише той факт, що живу я окремо в іншому місті. Дякую бабусі Марії, маминій мамі, котра написала заповіт на мою користь. Її немає зі мною вже 8 років, а я і досі чую її кроки по кімнаті. Знадобилось багато часу, щоб звикнути до нової реальності без неї. Вона була єдиною людиною, яка могла закрити рота моїм батькам. Бабуся завжди говорила, що я її єдина онука. А мої молодші, то діти зятя. Я і правда дуже схожа на неї. Мама навіть хотіла назвати мене на її честь, але бабуся була категорично проти:

• «Нема чого дитині мою долю вішати!»

Тому обрали безболісний варіант з першими літерами імені і всі лишись задоволеними.

На фоні моєї чорнявої і кучерявої сім’ї, я була «білою вороною». Буквально. Моє біляве пряме волосся різко контрастувало на фоні родичів. В дитинстві я думала, що саме в цьому причина «Чому батьки мене не люблять?» і в 12 років я вперше пофарбувала волосся в чорний колір. Тоді була дуже популярна фарба «Рябіна» і на мою радість вона була у вільному доступі. Ми з однокласницею, у неї вдома, з двох блондинок перетворились у фарбованих брюнеток. Я думала, що так мене будуть більше любити. Я ж тепер схожа на них. Це було перше моє велике розчарування.

Мама нічого не сказала, але тато… Він кричав, вперше в моєму житті, так, що, здавалося, дах ворушився.

Під час тієї сварки пролунали страшні для дитини слова:

• Ми тебе не хотіли. Краще б ти не народжувалась!

Мене не били. Ні. Але після того випадку, мене перестали помічати. Я стала невидимкою у власній родині. Для Оленки та Дениса купували нові речі, а я доношувала старі речі за мамою, двоюрідною сестрою, тіткою, донькою маминої подруги Катрусею (по класиці, це моя заноза в дупі) і т.д.. Усі смаколики віднині купувались на чотирьох. Якось в одному моменті, батьки забули, що у них троє дітей. Не те, щоб до цього було по іншому. Але вразливий підліток, в моєму обличчі, зміг проаналізувати ситуацію тільки згодом.

Останньою краплею стало море. Таке омріяне і неосяжне. У батьків співпала відпустка і вони вирішили поїхати в Залізний Порт. Я марила тим відпочинком.

• Відпочинок треба заслужити. Хіба ти перевтомилась? Ти ж нічорта не робиш удома! – якось заявив тато – і взагалі, «крашанки» на море не їздять!

І щось у мені тоді обірвалось. Дванадцятирічна дівчинка вперше зрозуміла, що ніяк і нічим не заслужить любов батьків.

Так, я була впевнена, що любов треба заслужити. Але я ніколи не було достатньо хорошою для них. Я навчалась на відмінно, не гуляла ніде і ні з ким, завжди мала чистий і охайний вигляд, все і у всьому допомагала мамі. Я не чекала доки мені скажуть приготувати вечерю чи прибрати вдома. Я робила це без нагадування. На правах старшої сестри, відводила та забирала Оленку і Дениса зі школи і садочка. Робила уроки, годувала, купала. Мене це не обтяжувало, навіть навпаки. Кумедний Денис завжди мене веселив. Він був слухняною дитиною і не створював неприємностей. А розумна Оленка не потребувала особливою допомоги під час виконання домашніх завдань:

• Мамі треба допомагати. Ти старша, а вони маленькі. Батьки працюють щоб у вас було все необхідне. А ти маєш допомогти з малими. – говорила постійно татова мама, моя бабуся Алла.

І я допомагала. Ніколи не скаржилась, хоча це було не легко.

«Ти старша – ти повинна!» - ці слова набатом гуділи в голові багато років.

У прагненні бути схожою на батьків і бути частиною сім’ї я і пофарбувала волосся. Але замість «місця» у родині я отримала статус «крашанка» і була викреслена зі списку «бажаних» в нашому домі і під час відпочинку.