1. Розкажу трохи про себе

001 Розкажу трохи про себе

Ранок в моїй квартирі починається однаково: сонна я, наступаю на улюблену кішку і, щоб не підфутболити нещасну тваринку, пролітаю по коридору прямо до ванної кімнати, врізаючись щоразу в пральну машинку. Дуже зручно скажу я вам. Маючи компульсію у вигляді постійного миття рук, поворот на 90 градусів і одразу миємо руки!

Вибачте, я не представилась. Мене звати Мая, мені 30 років. І ні, моя мама не любила Сердючку. Парадокс полягає в тому, що у мене алергія на квітковий пилок та мед. Тому, в цьому житті, я не претендую на роль бджілки-трудівниці. Навіть навпаки. З моїм діагнозом в принципі складно соціалізуватись.

Я обрала професію, де не потрібно часто контактувати з людьми. Я - бібліотекар. Дуже розумно, в 21 столітті, навчатись на бібліотекаря. Якби була розумна - пішла б в ІТ. Але мій рівень інтелекту не спонукає до такої діяльності. Так, можна було б спробувати навчитись, але моя «безмірна тяга» до ідеального і бездоганного не спонукала мене до таких дій. А читати я люблю з дитинства. 

Моя мама завжди казала, що для мене ідеальна робота там, де можна безупинно прибирати. Додаємо до цього інтровертованість і вуаля - я працюю в книгосховищі! Вічне прибирання мені гарантовано.

Думаю, ви уже здогадались в чому заключається мій ОКР. У мене нездорова тяга до вічного прибирання. Бачили б ви мою шафу – усе розкладено по кольорах, відтінках та розміру. Я глибоко переконана, що якщо того не робити – трапиться щось не поправне.

В підлітковому віці, а саме тоді він загострився, мої ідеально виконані домашні завдання вражали вчителів і бісили однокласників. Але ніхто не знав, як я цього досягала. На кожен шкільний предмет у мене було 3 зошити: перший для роботи в школі, другий для домашніх завдань і третій - куди кожного дня я переписувала усе начисто. І найбільшим моїм страхом того часу було, якщо хтось побачить перші два зошити. Я думаю, не варто уточнювати, скільки разів я переписувала той третій зошит. Безліч разів. Бабуся завжди дивувалась, чому я використовую так багато канцелярії. А я просто не могла по іншому. Мені здавалось, що якщо мої конспекти не будуть ідеальними – відбудеться щось жахливе. Коли бабуся померла, я довго звинувачувала себе у тому. Бо саме в той день, я помила руки не три рази, а два. Мені знадобились роки щоб це подолати.

Це вже було першим дзвоником, на який ніхто не звернув увагу. Можливо, якби я звернулась до психотерапевта ще тоді, я б не була бібліотекаркою, яка не хоче контактувати з людьми, бо це «брудні створіння».

Єдина жива істота, котра прижилась у моєю житті – це чорна з «фіолетовими хвилями», гладкошерста кішка Урсула. І я розумію чому. Її улюблене заняття сидіти і спостерігати за птахами через вікно. А ще, моя пухнаста чистюля може годинами вилизувати свою шерстку. І борони Боже в цей момент її погладити. Вона дуже мстива. Якщо перервати її улюблені заняття, то найлегше – це подряпані чи прокушені ноги. І відімщати вона буде доти, доки їй не набридне. Або з’явиться новий кривдник.

Є ще варіант її задобрити ласощами. Вона просто обожнює тунця. Заради нього готова на все. Я це з’ясувала експериментальним шляхом. Скільки разів я ходила зі смугастими ногами і не перелічити. Але я все одно її люблю. Це єдина істота котра нічого не вимагає від мене. Все що їй потрібно – це повна миска корму, свіжа вода і чистий лоток.

Моя молодша сестра, завжди говорить, що моя кішка – це відображення мене. Така сама схиблена як і я. Ага. І це говорить людина, котра вийшла заміж за чоловіка, якого знала три години! Забігаючи на перед, вони розлучились за три місяці. І хто ще з нас схиблений?

Мою взаємодію з Оленкою можна охарактеризувати однією історією.

Дверний дзвінок пролунав о 18:03. Три дзвінки з ідеальною паузою між ними, як я просила. Це була єдина зовнішня дія, яку Олена виконувала правильно.

Я саме закінчувала вечірній ритуал: протирала підлогу коридору дезінфікуючими серветками — двічі, щоб знищити будь-який вуличний мікроб, принесений моїми підошвами з роботи.

- Ти знаєш, що я не люблю несподіваних візитів, — прошипіла я, відчиняючи двері.

Олена була одягнена в куртку, яка, здавалося, ввібрала в себе пил усіх автобусів світу. Вона мала на вигляд недбалий, але чарівний безлад, який приваблював людей, як мед – бджіл, на яких у мене алергія.

- Перестань. Я була поруч, вирішила заскочити. Нам треба поговорити про ту недільну вечерю. І...

Вона зупинилася на порозі, навіть не знімаючи черевиків, і, найстрашніше, махнула рукою, в якій тримала пакет із паперової крамниці. Пакет, який, безсумнівно, торкався стільниці каси, сидіння автобуса та, можливо, підлоги.

- Не входь! Черевики зніми біля дверей! Пакет поклади на чисту поверхню, а потім — мий руки!»

- Маю, це було три місяці тому! Я вже розлучилася з ним, навіщо мені його річ? Це просто... о, ти знову це робиш?

Вона закотила очі й недбало кинула пакет на ідеально чистий журнальний столик. Ні, не просто кинула. Він упав набік, звідти викотилася м’ята серветка, якою, певно, вона щойно витирала руки в громадському місці.

Мене охопила хвиля пекучої тривоги. Стіл тепер був забруднений. Серветка лежала там, як маленький, але смертоносний біологічний ворог.

Оленка зітхнула і, нарешті, зняла черевики, штовхнувши їх ногою в абсолютно хаотичному напрямку – аж на мій килимок.