Розділ 38. Венера. Порятунок від вірусу

Розділ 38. Венера. Порятунок від вірусу.

Суть: Венера не просто планета — це цивілізація, яка гине від розумного вірусу.
Підрозділи:
38.1. Місто під кислотними хмарами
38.2. Леді Ельвіра і венеріанська криза
38.3. Вірус, що заражає не тіло, а пам’ять
38.4. Українська команда проти чужої хвороби
38.5. Жертва Марка
38.6. Око Венери
38.7. Сигнал у темряві — натяк на другу книгу

Підрозділ 1. Місто під кислотними хмарами
ЗУМ тремтів у гравітаційному захопленні орбітальної станції.
За панорамним склом гігантське кільце повільно оберталося навколо Венери, мов механічний хижак, що впіймав здобич. Його поверхня була зруйнована в багатьох місцях, але центральне ядро все ще світилося фіолетовим пульсом.
— Тяга не допомагає, — сказав Юрій, працюючи на межі швидкості. — Нас тримають полем.
— Зруйнувати поле можемо? — спитала Марія.
— Можемо, якщо хочемо вибухнути разом із кораблем.
— Не підходить.
Марк дивився на станцію мовчки.
— Це стара венеріанська орбітальна брама, — сказав він. — Колись вона підтримувала транспорт між шарами атмосфери.
— А тепер? — запитав Іван.
— Тепер Сайрон зробив із неї пастку.
Рішення
На екрані знову мигнув сигнал.
Цього разу не Сайрон.
Ельвіра.
Зображення було пошкодженим, уривчастим.
— …слухайте… у вас мало часу… ядро станції живиться від міста… якщо вимкнете його… ми теж впадемо…
— Що за місто? — крикнула Марія.
Позаду Ельвіри було видно величезні платформи серед хмар.
Вежі.
Мости.
Куполи.
Літаючі транспортні кільця.
— Аереліс… верхнє місто Венери… останній вільний сектор…
Зв’язок знову сипався.
— Як нам потрапити туди?
— Через… південний шлюз станції… але остерігайтесь заражених…
Екран згас.
Оксана видихнула.
— Ну, значить, висадка.
— Це не туристичне слово, — відповіла Марія.
Десант
Було вирішено діяти швидко.
На кораблі лишалася частина екіпажу для підтримки систем. Основна група мала вирушити до міста.
Марк.
Марія.
Юрій.
Іван.
Оксана.
Владислав.
Катя й Ліна.
Данило — попри загальний спротив.
— Я корисний, — заявив він.
— У чому саме? — спитала Марія.
— У несподіваних рішеннях.
— Це звучить як загроза.
Малий десантний модуль від’єднався від ЗУМ і рушив до нижнього сектора станції.
Навколо вирували жовті хмари. По корпусу били краплі кислоти, які миттєво нейтралізувалися захисним полем.
— Я вже люблю Землю більше, ніж будь-коли, — сказав Данило.
— Замовкни й пристебнись, — відповіла Оксана.
Перше місто Венери
Коли вони пройшли крізь шар хмар, усі завмерли.
Під ними висів Аереліс.
Місто, що плавало в атмосфері.
Гігантські платформи, з’єднані прозорими мостами. Башти зі світлого металу, вкриті живими рослинами. Куполи з енергії. Повітряні канали, якими ковзали транспортні сфери.
А навколо — нескінченне море золотих хмар.
— Це красиво… — прошепотіла Катя.
— Це геніально, — сказав Владислав.
— Це скоро впаде, якщо ми не поквапимось, — додав Марк.
Порожні вулиці
Модуль приземлився на посадкову платформу.
Двері відкрилися.
Повітря було теплим, трохи густішим за земне, із запахом озону та квітів.
Та місто було дивно тихим.
Жодного руху.
Жодного сміху.
Жодного транспорту.
Лише далекі сигнали сирен.
— Де всі? — тихо спитала Ліна.
Вони рушили центральною алеєю.
Будівлі були прекрасні: вигнуті форми, живі фасади, дерева на дахах, вода в каналах.
І водночас — покинуті.
На стінах миготіли фіолетові символи.
Ті самі три кола.
Іван нахилився до одного з терміналів.
— Тут хтось намагався вирвати кабелі руками.
— Паніка, — сказав Марк.
Заражені
Раптом з-за кута почувся шум.
Повільні кроки.
З темного проходу вийшли троє істот.
Вони були схожі на людей, але вищі, стрункіші, зі світлою шкірою й золотими очима. Та тепер очі стали порожніми й фіолетовими.
Рухи — механічні.
Обличчя — беземоційні.
— Це венеріанці? — прошепотіла Катя.
— Були ними, — відповів Марк.
Істоти одночасно повернули голови до команди.
І заговорили одним голосом:
— Нові носії виявлені.
Оксана вже дістала електропульсну зброю.
— О, ні. Ні, дякую.
Марія стала поруч.
— Мирний варіант є?
— Був, — сказав Марк.
Заражені кинулися вперед.
І саме в цю мить над площею пролунав жіночий голос:
— Лягайте!
З даху вежі блиснув промінь.
Один заражений упав.
Другий відлетів убік.
Третій завмер.
На даху стояла Ельвіра.
Жива.

Підрозділ 2. Леді Ельвіра і венеріанська криза
Площа завмерла на кілька секунд.
Ельвіра стояла на краю високої вежі, мов статуя війни й світла водночас. Сріблясте волосся розвівалося гарячим вітром, у руках вона тримала довгу енергетичну зброю, схожу на спис, який світився золотими кільцями.
Під її ногами мерехтів захисний символ Венери.
— Я ж сказала лягайте, — холодно промовила вона.
— Ми розглядали варіанти, — відповів Данило, лежачи на плиті.
Ельвіра зістрибнула вниз.
Не впала.
Повільно спустилася на потоці антигравітації й стала перед Марком.
Вони дивилися одне на одного мовчки.
— Ти постарів, — сказала вона.
— Ти стала ще небезпечнішою.
— Це твоя провина.
— Звучить знайомо.
Марія закотила очі.
— Я дуже рада, що міжпланетна драма відбувається саме зараз.
Хто така Ельвіра
Ельвіра повернулася до людей.
— Я головна координаторка Аереліса. Колись відповідала за науку, зв’язок і баланс міст Венери. Тепер — за виживання того, що лишилося.
Вона подивилася на екіпаж ЗУМ уважно й тверезо.
— Це вони?
— Так, — відповів Марк. — Найкращі.
— Побачимо вдруге, — сказала вона.
Оксана усміхнулась.
— Мені вже подобається її стиль.
Що сталося з Венерою
Ельвіра провела їх до великого залу управління у вежі.
Там зависала голограма планети.
Червоні зони пульсували по всій атмосфері.
— Це заражені сектори, — сказала вона. — Ще два місяці тому їх було сім. Зараз сорок три.
— Як почалося? — спитав Іван.
— З подарунка.
Усі мовчки чекали.
— Сайрон прибув сюди під виглядом ученого-вигнанця. Пропонував мережі керування містами, системи прогнозування штормів, штучний інтелект для стабільності ресурсів.
— І ви погодились, — тихо сказав Марк.
Ельвіра глянула гостро.
— Ми були у відчаї. Планета складна. Шторми посилювались. Нижні колонії втрачали зв’язок.
Вона стиснула руку.
— А потім його мережа почала переписувати все.
— Спочатку машини, — сказав Юрій.
— Потім пам’ять, — додав Іван.
— Потім волю, — завершила Ельвіра.
Найстрашніше
Вона торкнулась голограми.
З’явилися обличчя венеріанців.
Спочатку живі. Усміхнені.
Потім ті самі — порожні, фіолетові.
— Вірус не вбиває тіло одразу. Він стирає людину зсередини.
Катя притиснула долоню до губ.
Ліна перестала жартувати.
— Чи можна повернути їх? — тихо спитав Іван.
Ельвіра подивилася на нього довше.
— Саме тому я ще борюся.
Особиста історія
Марія схрестила руки.
— А тепер питання. Чому Марка називають зрадником?
Тиша стала гострою.
Ельвіра не відводила погляду.
— Бо він обіцяв повернутися з технологією захисту від інформаційного зараження.
Марк мовчав.
— І не повернувся.
— Я був затриманий війною на Меркурії, — тихо сказав він.
— А ми тут втрачали людей щодня.
Його велике око опустилося.
Вперше екіпаж побачив у Маркові не героя.
А того, хто теж живе з провиною.
Новий план
Ельвіра змінила голограму.
У центрі з’явилося ядро орбітальної станції.
Фіолетове.
Пульсуюче.
— Це передавач вірусу. Поки станція працює, зараження поширюється по всій Венері.
— Знищуємо її, — сказала Оксана.
— Якщо знищите грубо — впадуть захисні міста.
— Тоді що робимо? — спитала Марія.
Ельвіра глянула на Марка.
— Ви входите всередину ядра й переписуєте систему зсередини.
Юрій присвиснув.
— Тобто йдемо прямо в мозок ворога.
— Саме так.
Данило підняв руку.
— А є план, де ми просто сидимо й морально підтримуємо?
— Ні, — відповіли всі одночасно.
Несподіваний удар
Раптом вежа здригнулася.
Світло згасло на секунду.
На голограмі одна із зелених зон стала червоною.
Ельвіра різко повернулась.
— Ні…
— Що сталося? — крикнула Марія.
Ельвіра зблідла.
— Центральний дитячий сектор щойно заражено.
Усі завмерли.
А потім у динаміках міста пролунав голос Сайрона:
— Ви запізнилися знову, Марку.