Розділ 37. Подорож на Венеру та космічні пригоди

Розділ 37. Подорож на Венеру та космічні пригоди
Суть: екіпаж проходить перше справжнє випробування в космосі.
Підрозділи:
37.1. Земля зникає за склом
37.2. Перша невагомість
37.3. Метеоритний шторм
37.4. Сфера-обманка рятує корабель
37.5. Голос із венеріанської хмари
37.6. Таємниця чужого сигналу
37.7. Орбіта Венери

Підрозділ 1. Земля зникає за склом
Після клятви екіпажу корабель ЗУМ ніби змінився.
Його коридори світилися тепліше. Панелі реагували швидше. Голос системи став м’якшим, майже людяним. Навіть рух корпусу відчувався інакше — впевнено, спокійно, наче корабель сам повірив у тих, хто тепер був усередині.
У центральному командному залі панувала незвична тиша.
Кожен зайняв своє місце.
Кожен розумів: відтепер вони не просто летять у космосі. Вони летять туди, де хтось просить допомоги.
На головному екрані повільно оберталася Земля.
Синя. Жива. Крихка.
— До переходу на міжпланетну швидкість залишилося три хвилини, — повідомила система.
Марія стояла біля енергетичної панелі.
— Ядро стабільне. Потужність 97%.
— Чому не сто? — запитав Данило.
— Бо ти говориш.
— Образливо, але заслужено.
Юрій перевіряв зовнішній нанозахист.
— Корпус чистий. Після контакту з капсулою пошкоджень немає.
Оксана запускала рятувальні дрони в режим очікування.
— Якщо нас щось зустріне, я хочу побачити це першою.
Іван готував медичний сектор.
— Усі ремені безпеки перевірені. І так, хто сховав снодійне — поверніть.
Катя сиділа з віолончеллю біля панорамного скла.
Ліна малювала світловими лініями маршрут до Венери.
Марк стояв окремо.
Він дивився на Землю так, ніби бачив її вперше.
Марія підійшла до нього.
— Ти мовчиш.
— Думаю.
— Про Венеру?
— Про людей.
Вона усміхнулась.
— Ми складні?
— Ні. Ви дивовижні.
Голос системи перервав розмову.
Одна хвилина до прискорення.
Усі пристебнулися до крісел, які м’яко підлаштовувалися під тіло. Магнітні фіксатори защолкнулися.
— А якщо мене знудить? — запитав Данило.
— Тоді героїчно, — відповіла Оксана.
— Дякую за підтримку.
Марк зайняв місце капітана.
Його велике око звузилося.
— Екіпаж ЗУМ, приготуватися до переходу.
Світло в залі пригасло.
За панорамним склом Земля стала більшою, яскравішою.
Наче прощалася.
П’ять… чотири… три… два… один…
Корабель рушив.
Не різко.
Не вибухом.
А так, ніби сам простір відступив убік.
Усіх м’яко втиснуло в крісла.
Зорі попереду витягнулися в тонкі лінії.
Земля почала зменшуватися.
Катя затамувала подих.
Ліна перестала малювати.
Іван мовчки дивився вперед.
Оксана стиснула підлокітники.
Данило вперше за довгий час не сказав жодного слова.
Марія тихо прошепотіла:
— Ми справді це зробили…
За хвилину навантаження зникло.
Корабель увійшов у стабільний політ.
Усі відчули легкість.
— Можна блювати тепер чи пізніше? — озвався Данило.
Зал вибухнув сміхом.
Напруга спала.
Та сміх швидко змінився мовчанням, коли всі знову глянули у вікно.
Земля вже була невеликою кулею.
Синя намистина серед темряви.
Юрій встав із крісла й підійшов ближче.
— Там дім.
— Так, — сказав Іван.
— А ми летимо невідомо куди.
— Ні, — тихо відповів Марк. — Ми летимо туди, де нас уже чекають.
Ліна підійшла до скла й торкнулася його пальцями.
— Дивно… коли вона далеко, починаєш любити її сильніше.
— Це нормально, — сказала Марія. — Так часто буває і з людьми.
Оксана мовчки кивнула.
На кілька хвилин у залі запанувала тиша.
Кожен думав про своє.
Про двір дитинства.
Про голос матері.
Про вулицю рідного міста.
Про те, кого не встиг обійняти.
Про те, заради чого летить.
Раптом на одному з бічних екранів з’явився рух.
Маленька точка позаду корабля.
Юрій миттєво сів за панель.
— Марку… у нас хвіст.
— Що саме?
— Об’єкт. Дуже малий. Рухається точно за нашою траєкторією.
Оксана вже запускала дрони.
— Я подивлюсь.
Точка раптом зникла.
Наче її не було.
— Збій? — запитала Марія.
Юрій похитав головою.
— Ні. Воно вимкнулося.
Марк дивився на темряву позаду корабля.
Його голос став тихим.
— Або сховалося.

Підрозділ 2. Перша невагомість
Після тривожної появи невідомої точки позаду корабля Марк наказав перевести ЗУМ у режим підвищеної уваги.
Зовнішні сенсори працювали на максимумі. Дрони Оксани патрулювали навколо корпусу. Юрій постійно перевіряв нанозахист. Але жодних слідів об’єкта більше не було.
Наче він розчинився в темряві.
— Мені це не подобається, — сказала Марія.
— Тоді уяви, як це не подобається мені, — відповів Марк.
Та навіть тривога не могла скасувати природного людського явища: цікавість.
Через годину польоту корабель перейшов у новий режим, і система оголосила:
Гравітаційне поле внутрішніх секторів буде тимчасово знижено до 12%. Просимо зберігати спокій.
— Що означає “тимчасово”? — запитав Данило.
— Що зараз буде весело, — сказала Ліна.
Підлога ніби зникла.
Спочатку всі лише відчули легкість у ногах. Потім чашка з кавою, яку тримав Данило, піднялася в повітря.
За нею — сам Данило.
— Я протестую! — вигукнув він, повільно обертаючись у просторі.
Катя засміялася так голосно, що теж злетіла з крісла.
Оксана відштовхнулася від стіни й елегантно пропливла через коридор.
— Оце вже мені подобається!
Іван намагався зберігати серйозність, але коли аптечка пропливла повз нього догори дном, навіть він не стримав посмішки.
Марія, навпаки, трималася за поручень і бурмотіла:
— Це нераціонально. Це незручно. Це…
Раптом її ноги відірвалися від підлоги.
— …дуже дивно.
Юрій акуратно плив до панелі, намагаючись працювати.
— У мене інструменти розлетілися.
— У мене зачіска розлетілась! — вигукнула Ліна.
— У тебе вона завжди така, — сказала Катя.
Ліна кинула в сестру подушку.
Подушка попливла повільно й урочисто.
Усі засміялися.
Марк спостерігав за екіпажем зі спокійною усмішкою.
— Ви зараз бачите одну з найбільших переваг космосу.
— Яку саме? — спитав Данило, що все ще обертався.
— Тут неможливо впасти нижче, ніж уже летиш.
— Дуже філософсько, — сказав Іван.
Система ввімкнула м’яку музику.
Катя відштовхнулася від стіни й почала грати на віолончелі просто в повітрі, повільно обертаючись. Звук розливався кораблем, ніби сам космос слухав.
Ліна поруч створювала голограми риб, птахів і світлових медуз, які плавали серед людей.
Оксана влаштувала з дронами імпровізовані перегони.
Владислав збирав у повітрі свої папери й кричав:
— Це важливі розрахунки! Не смійте сміятися!
— Ми сміємось не з паперів, а з тебе, — відповів Данило.
Іван раптом побачив, як маленький хлопчик із числа молодших учасників екіпажу (стажер із технічної групи) завис у кутку й боявся ворухнутися.
Він спокійно підплив до нього.
— Страшно?
— Трохи.
— Закрий очі й уяви, що ти у воді.
— Я не вмію плавати.
— Тоді уяви, що ти в мрії.
Хлопчик усміхнувся й обережно відштовхнувся від стіни.
За хвилину вже сміявся разом з усіма.
Марія, яка досі трималася за поручень, нарешті відпустила руку.
Повільно піднялася вгору.
Подивилась навколо.
І вперше за довгий час просто розслабилася.
— Добре… — сказала вона. — Можливо, це красиво.
— Зафіксуйте це! — крикнув Данило. — Марія визнала радість!
Та саме в цю мить музика урвалася.
Усі голограми Ліни зникли.
Світло коротко блимнуло.
І всі одночасно почали падати вниз.
Гравітація повернулася миттєво.
Люди з криками й сміхом посипалися на підлогу, дивани, один на одного.
— Ай!
— Обережно!
— Моя нога!
— Це був мій планшет!
Марк уже стояв біля панелі.
Його обличчя стало серйозним.
— Це не я вимкнув поле.
Юрій підбіг до екранів.
— Хтось втрутився в систему гравітації.
— Ззовні? — запитала Марія.
— Ні… зсередини.
У залі настала тиша.
Оксана повільно випросталась.
— Тобто на кораблі є ще хтось?