Розділ 36. Знайомство екіпажу з космічним кораблем ЗУМ

Розділ 36. Знайомство екіпажу з космічним кораблем ЗУМ

Суть: усі 35 героїв уперше бачать корабель не як проєкт, а як живий дім.
Підрозділи:
36.1. Перший ранок на борту
36.2. Серце корабля
36.3. Кімнати героїв
36.4. Український сад у космосі
36.5. Розподіл ролей екіпажу
36.6. Перша тривога
36.7. Клятва екіпажу ЗУМ

Підрозділ 1. Перший ранок на борту
Ніч після великого старту була неспокійною.
Хоч корабель ЗУМ піднявся в небо м’яко й велично, немов срібний птах, більшість членів екіпажу майже не спали. Хтось довго дивився у кругле ілюмінаторне вікно, де повільно оберталася блакитна Земля. Хтось намагався звикнути до нових звуків — легкого гулу енергетичного ядра, шепоту вентиляційних каналів, ритмічного мерехтіння панелей. А хтось просто лежав із відкритими очима й не міг повірити, що все це стало реальністю.
Тридцять п’ять людей.
Тридцять п’ять історій.
Тридцять п’ять українців із різних країн світу, яких колись випадково — а може, зовсім не випадково — зустрів Марк.
Тепер вони були тут.
На борту першого міжпланетного корабля, створеного руками людей і розумом меркуріанина.
Першою прокинулася Оксана Дронюк. Звичка вставати рано залишилася ще з Норвегії, де вона роками працювала в умовах короткого світлового дня та небезпечних гірських місій. Вона розплющила очі й на мить розгубилася: стеля була гладкою, сріблястою, а ліжко злегка погойдувалося.
— Я ж у космосі… — прошепотіла вона сама до себе й усміхнулась.
Вона відштовхнулася від матраца, але замість того, щоб встати, плавно попливла в повітрі.
— Ой!
З сусіднього відсіку долинув сміх.
То був Данило Кубик.
Він уже кружляв у коридорі, немов дитина, яка вперше потрапила до парку розваг.
— Обережно! Тут головне не забути, де підлога! — вигукнув він.
— А де вона? — засміялась Оксана.
— Сьогодні всюди.
За кілька хвилин корабель почав оживати.
Відкривалися двері кают. Хтось незграбно вилітав у коридор, хтось тримався за поручні, хтось намагався зробити серйозне обличчя, хоча очі світилися захопленням.
Катя та Ліна, японські близнючки українського походження, синхронно випливли зі своєї кімнати й одразу вдарилися лобами об стелю.
— Це поганий початок дня, — сказала Ліна.
— Ні, це космічний початок дня, — відповіла Катя.
З іншого боку коридору з’явився Владислав Зорін, притискаючи до грудей планшет із формулами.
— Я не спав. У мене є ідея, як покращити стабілізацію корпусу.
— Ти в космосі п’ять годин, — сказав Данило. — Ти серйозно вже щось покращуєш?
— А чому ні?
— Бо нормальні люди спершу панікують.
— Я вже вчора панікував, — спокійно відповів Влад.
Раптом у всіх відсіках одночасно загорілося м’яке золоте світло.
І пролунав голос Марка:
— Доброго ранку, екіпажу ЗУМ. Прошу всіх зібратися в центральному залі через десять хвилин. І так… хто знову перевернувся догори ногами в секторі Б — прошу не панікувати. Це тимчасово.
Коридором прокотився сміх.
У центральному залі зібралися майже всі. Простір був величезним: високий купол, прозора стеля з видом на зорі, круглий стіл посередині, панелі керування вздовж стін і м’які кільця-сидіння, прикріплені до підлоги магнітним полем.
Марк уже чекав.
Сьогодні він був у своєму справжньому вигляді: червона шкіра, коротке червоне волосся, одне велике око посеред чола й сріблястий костюм із червоною літерою «М» на грудях. Він стояв спокійно, але в його погляді читалася гордість.
Перед ним були не просто пасажири.
Перед ним стояла команда.
— Друзі, — почав він. — Вітаю вас із першим ранком нового людства.
У залі стало тихо.
— Ви прокинулися вже не на Землі. Ви прокинулися в епосі, про яку мріяли покоління.
Він зробив паузу.
— Колись люди дивилися в небо й думали, що космос належить комусь іншому. Імперіям. Гігантам. Сильним державам. Але сьогодні тут стоїть доказ: космос належить тим, хто має серце, розум і сміливість.
Іван Серце опустив очі.
Марія Шевченко стиснула кулак.
Юрій відчув, як у грудях щось тремтить.
— Ви всі були обрані не через дипломи, не через титули, не через силу. А через здатність не зламатися. Через талант творити навіть тоді, коли навколо руйнують.
Марк підійшов до прозорої стелі.
Під ними сяяла Земля.
Україна ще не була видима, але всі знали — вона там.
— Сьогодні ви побачите ЗУМ зсередини. Дізнаєтесь його таємниці. Отримаєте ролі. І зрозумієте головне.
Він повернувся до екіпажу.
— Це вже не мій корабель.
Марк поклав руку на груди.
— Це ваш корабель.
У залі запанувала тиша, а потім її розірвали оплески.
Спочатку несміливі.
Потім сильні.
Потім такі, що навіть металеві стіни задзвеніли.
Катя плакала й сміялася одночасно.
Оксана обійняла Ліну.
Данило кричав щось французькою від захвату.
Владислав нарешті відклав планшет.
А Марк дивився на них і думав про те, що навіть на Меркурії не бачив нічого прекраснішого за людей, які повірили в себе.
Та саме в цю мить одна з панелей на стіні блиснула червоним.
Лише на секунду.
Ніхто, крім Марка, цього не помітив.
Його велике око звузилося.
Сигнал був невідомим.
І прийшов він не з Землі.

Підрозділ 2. Серце корабля
Після першої ранкової зустрічі екіпаж ще довго не міг заспокоїтися.
Люди говорили одночасно, сміялися, обмінювалися враженнями, торкалися стін, панелей, прозорих поверхонь, ніби хотіли переконатися: усе це справжнє. Ще вчора вони стояли на українській землі, а сьогодні летіли між зорями.
Марк терпляче чекав, доки хвиля емоцій трохи вщухне.
— А тепер, — сказав він, піднявши руку, — я покажу вам те, без чого ЗУМ був би просто красивою металевою коробкою.
— Кухню? — вигукнув Данило Кубик.
— Якщо там є кава — я теж за кухню, — додала Оксана.
— Ні, — усміхнувся Марк. — Я покажу вам серце корабля.
Він торкнувся браслета на зап’ясті, і центральна підлога повільно розійшлася колом. Знизу піднявся прозорий ліфт-платформа.
— Прошу всіх зайти.
— Усіх? — перепитала Катя.
— Так. Якщо хтось боїться висоти, зараз дуже невдалий час для цього.
Платформа повільно опустилася вниз.
Спершу всі бачили лише сріблясті стіни шахти, що світилися м’яким блакитним світлом. Потім простір раптом відкрився — і перед ними постала гігантська сферична камера, більша за спортивну арену.
У центрі повітря висів величезний кристал.
Він був прозорий, але всередині нього рухалися потоки світла — золоті, сині, зелені, пурпурові. Здавалося, ніби всередині жила ціла галактика.
Навколо кристала оберталися кільця з невідомого металу, покриті символами.
Усі завмерли.
— Боже… — прошепотіла Марія Шевченко.
— Це… реактор? — тихо запитав Владислав.
— Це більше, ніж реактор, — відповів Марк. — Це ядро гармонічної енергії. На вашій мові — серце ЗУМ.
Він підійшов ближче.
— Колись на Меркурії ми зрозуміли: сила руйнує, якщо створена страхом. Але сила служить життю, якщо створена рівновагою.
Іван Серце, почувши слово “серце”, ледь усміхнувся.
— Цей кристал живиться не паливом, не вибухом і не згорянням, — продовжив Марк. — Він перетворює взаємодію матерії, світла, руху й біоенергії екіпажу в потужність.
— Тобто… ми заряджаємо корабель собою? — здивувалась Ліна.
— Частково.
— Це звучить трохи лячно, — сказала Катя.
— Не хвилюйтесь. Корабель не висмокче з вас душу. Хоча Данило іноді й так нею не користується.
— Образливо, але смішно, — відповів Данило.
Марк торкнувся панелі.
Кристал засвітився сильніше, і по всій камері побігли світлові хвилі.
— Коли ви працюєте разом, допомагаєте одне одному, створюєте рішення, підтримуєте команду — ядро посилюється.
— А якщо сваримось? — спитала Оксана.
Марк глянув на неї серйозно.
— Тоді слабшає.
Тиша стала глибшою.
Усі раптом зрозуміли: це не просто машина. Це відповідальність.
— Отже, — мовив Владислав, уже думаючи як інженер, — технічний стан корабля прямо залежить від психологічного стану команди?
— Саме так.
— Це геніально.
— І небезпечно, — додала Марія.
— Також правильно.
Марк провів їх далі вузьким містком, що зависав просто над прірвою камери. Під ногами світилися потоки енергії.
Ліна нервово вчепилася в руку Каті.
— Якщо я впаду?
— Не впадеш, — сказав Марк. — Тут активне поле безпеки.
— А якщо воно вимкнеться?
— Тоді впадеш.
— Марк!
— Жартую.
Данило вже фотографував усе поглядом.
— Я шкодую, що тут немає соцмереж.
— Є, — сказав Юрій. — Ми можемо створити першу міжпланетну.
— Ідея!
Марк зупинився біля головної панелі управління ядром.
На ній було 35 невеликих світлових точок.
— Це ваші біометричні контури, — пояснив він. — Корабель знає кожного з вас. Якщо хтось у небезпеці, система реагує миттєво.
— Тобто він нас захищає? — спитав Іван.
— Так.
— А хто захищає його? — тихо сказала Марія.
Марк глянув на неї довше, ніж на інших.
— Ви.
Саме тоді одна з 35 точок на панелі раптом зблиснула темно-фіолетовим кольором.
На частку секунди.
Потім знову стала нормальною.
Марк миттєво торкнувся сенсора й приховав екран.
— Щось сталося? — спитав Владислав.
— Ні, дрібна помилка системи, — спокійно відповів Марк.
Але його голос став холоднішим.
Бо це була не помилка.
Хтось або щось уже намагалося торкнутися серця корабля.