Розділ 25. Ізраїль. Інтернет майбутнього

Розділ 25

Інтернет майбутнього

Країна: Ізраїль

Персонажі: Юлія Супутник — фахівчиня з кібербезпеки, Марк – дослідник з планети Меркурій

Пригода: Марк досліджує нові технології захисту даних та безпечного інтернет-простору

Високо над Тель-Авівом, де новобудови стискають небо, Марк сидів на краю бетонної платформи телекомунікаційної вежі. Його велике око спостерігало не за людьми, а за коливаннями в повітрі — тими, що не видно, але які розповідають усе. І ось воно — спотворення. Тонке, майже невловиме, але з відбитком міжпланетного впливу.

Це не просто збій. Це — атака. Хтось намагався проникнути в протокол навігації його капсули, прихованої на дні кратера. І тільки одна людина могла йому допомогти — жінка, яка щойно зібрала навколо себе аудиторію в головному конференц-залі Тель-Авівського технопарку.

Юлія Супутник. Її знали не лише як експертку з кібербезпеки, а як душу команди. У чорній сорочці, з кучерявим волоссям і блиском в очах, вона пояснювала складні принципи квантового шифрування так, ніби розповідала казку.

— «Якщо вірус — це злодій, то наш протокол — це замок, що змінює форму кожної секунди, — жартувала вона. — Але якщо злодій почне змінюватися разом із замком? Тоді починається справжній танець.»

Марк сидів у задньому ряду. У людській подобі, але з тією ж уважністю, з якою меркуріанці вивчають пульсацію зірок. Її метод нагадував йому структури, які застосовувалися на Меркурії в живих антенах.

Пізніше того ж дня, Юлія помітила у своїй системі щось незрозуміле. Тіньовий код, що змінювався занадто швидко. Він не лише шифрував себе, а й перебудовував логіку самої системи — ніби писав сценарій реальності.

Саме тоді Марк увійшов у лабораторію.

— «Якщо ти не шпигун, то хто ти?» — запитала вона, не підводячи погляду від екрану.

— «Я той, хто не може дозволити цій штуці вийти за межі планети.»

Юлія підняла брову. Вперше в житті вона не здивувалася, що перед нею стоїть істота не зовсім з Землі. Її реакція була іншою:

— «Тоді працюємо разом.»

У віртуальному середовищі вони створили захисне поле. Код Химери — так вони назвали вірус — змінювався, ніби жива істота. Марк увімкнув рентгенівське бачення, побачивши ядро — структуру, схожу на кристал, який мерехтів кольорами, що не існували у видимому спектрі.

Юлія запустила протокол SUPRONET-7. Її пальці летіли по клавіатурі, а голос вів команди з точністю хірурга:

— «Захоплюю пакет… Визначаю петлю… Накладаю гравітаційне стиснення. Марку, тримай!»

Код було зупинено. Але Химера встигла торкнутися глобальної мережі. Потрібен був новий бар’єр. І ним стала сама Юлія.

Після бою вони сиділи на підлозі серверної. Марк уперше побачив Юлію втомлену. Але вона сміялася.

— «Знаєш, я завжди була трошки дивна. У дитинстві розбирала пульт телевізора, а потім кричала на сестру, що вона не так його тримає. Тато — вчитель фізики. Мама — медсестра. Вони лишилися під Черкасами. А Оксанка... Вона досі шле мені фото мікрозелені, яку вирощує на підвіконні. Каже, готує Україну до екомайбутнього.»

Вона посміхнулась, але її очі потьмяніли. Марк відчув, як щось у її голосі змінилось.

— «Ми з сестрою колись бігали босоніж по полю. Під мирним небом. Я тоді подумала, що воно буде таким завжди…»

Сльоза скотилася по щоці. Вона не витерла її.

— «Кожен спогад — як теплий дощ: і радість, і біль одночасно.»

Марк тихо відповів:

— «Сльози — це теж дані. Вони зберігають усе, що не вмістив код.»

Вони стояли на терасі біля маяка в Старому Яффо. Під ними розливалося море. Над ними — зорі. А перед ними — правда.

Марк простягнув долоню. У ній — маленький супутник. Той м’яко обертався, випромінюючи світло.

— «Цей маяк охороняв мандрівників у минулому. А цей — охоронятиме тебе.»

Юлія взяла пристрій. Він завис у повітрі, обертаючись, ніби шукаючи північ.

— «Ми зустрінемось. У вільній Україні», — сказав Марк.

І зник, розчинившись у світлі, схожому на світанок. Юлія залишилася наодинці з супутником і серцем, повним рішучості.

Вона відкрила планшет і записала:

// Пам’ятаю поле. Пам’ятаю небо. Пам’ятаю, заради чого варто боронити.