Розділ 21. Бразилія. Таємниці глибин океану

Розділ 21

Таємниці глибин океану

Країна: Бразилія

Персонаж: Софія Джерельна — епіграфіст, спеціаліст із розшифрування стародавніх написів, Марк – дослідник з планети Меркурій

Пригода: Марк вивчає підводні світи та зниклі цивілізації разом з Софією. Вони разом на великій глибині знаходять рештки стародавнього поселення, де по цей день збереглися незатоплені приміщення в яких вони знаходять стародавні записи, можливо позаземні, що є доказом існування життя на інших планетах. Софія має унікальну властивість читати такі послання з минулого. Вона знає багато мов та вміє добре розгадувати зашифровані послання.

Софія Джерельна народилася в Одесі, у родині морського капітана. Її батько, капітан далекого плавання, був людиною небагатослівною, але мудрою. Софія завжди чекала, коли його корабель зайде в порт Одеси бодай на кілька годин. Саме тоді він перетворювався з капітана на справжнього дослідника — знімав парадну форму, одягав водолазний костюм і разом із маленькою Софією йшов пірнати. Він показував їй мушлі, уламки старих суден, загадкові камені.

Саме тоді вона й закохалась у морські глибини.

«Вода — як книга, тільки читати її потрібно серцем», — казав тато. Ці слова стали її дороговказом на все життя.

Софія виросла і стала епіграфістом — спеціалісткою з розшифрування стародавніх текстів. Вона вивчала мовні системи зниклих цивілізацій, досліджувала кам’яні плити, артефакти, рукописи. Її життя було сповнене таємниць, але вона навіть не здогадувалась, що незабаром розкриє щось, що виходить за межі Землі.

Софія вже кілька тижнів працювала на підводній станції «Атлантида 7», поблизу узбережжя Бразилії. Вчені знайшли на глибині понад 200 метрів рештки дивних споруд — ніби давнього міста, затопленого ще до появи людської цивілізації. Більшість написів на плитах і стінах були не схожі ні на одну з відомих мов. Софія вивчала знімки, занурювалась на глибину, досліджувала символи — але багато чого залишалося незрозумілим.

Увечері вона сиділа в лабораторії, розглядаючи світлини з останньої експедиції. Саме тоді вона помітила, що кулон на її шиї — кристал із незвичним відтінком — почав ледь тремтіти й світитися. Той кулон був подарунком від батька на день народження, знайдений ним у глибинах біля узбережжя Африки. Софія ніколи не бачила нічого подібного. І ось тепер він ніби ожив.

— Химерно, — прошепотіла вона. — Що ти мені хочеш сказати?

І саме в цю мить у відчинених дверях з’явився чоловік із червонуватою шкірою, темно-зеленою сорочкою та глибоким, але теплим поглядом.

— Вибачте, ви — Софія Джерельна?

Вона здригнулася.

— Так. Хто ви?

— Мене звати Марк. Я... приїхав з далека. Мені потрібна ваша допомога.

Софія відчула, як холод пробіг спиною. Але голос Марка був доброзичливий, а погляд — щирий. Він наблизився і протягнув їй металеву плиту.

— Це — частина послання. Я знайшов її на дні океану. Її мова схожа на ту, яку ви досліджуєте.

Вона обережно взяла плиту. Символи були вигравірувані зсередини, вони ніби світились. Коли її пальці торкнулися металу, кулон на шиї засвітився яскраво-зеленим.

— Як?.. — вона не могла відвести очей. — Це ж неможливо. Ці символи... я їх бачу. Я розумію їх!

— Ви бачите не просто символи, Софіє, — сказав Марк тихо. — Ви бачите зміст. Цей кулон виготовлений із метеориту, який колись упав на Землю. Тільки дехто може вступити з ним у симбіоз. І ви — одна з таких.

ГЛИБИНИ

Вони спустились разом у глибини океану. Вода за вікнами прозорої капсули здавалася живою — вона шепотіла, тремтіла, мовчала, і в цьому мовчанні було більше сенсу, ніж у тисячі слів.

— Тримайся ближче до мене, — передав Марк через комунікатор. Його голос був спокійний, мов течія.

У глибині перед ними відчинилась тріщина в лавовому покриві — вхід до печери. В її центрі мерехтіла голограма — істота, створена зі світла, немов серце зірки, що б’ється поза часом. Вона змінювала форму, ніби передавала інформацію ритмами пульсації.

Софія затамувала подих. Вода навколо раптом стала теплою, і їй здалося, що вона не просто бачить цю істоту — вона її відчуває.

— Обережно, — прошепотів Марк. — Там щось є.

Коли Софія підпливла ближче, істота зупинилась. Її тіло було наче тканина світла — прозоре, текуче, ніжне — а на ньому спалахували візерунки, що дивно нагадували маркування на плитах. Але не просто візерунки — думки. Вони пульсували в такт її серцю, у кольорах і хвилях.

— Вона… говорить, — прошепотіла Софія. — Але не словами.

— Вона говорить із твоєю пам’яттю, — м’яко відповів Марк.

Істота наблизилась до них. Мить — і вона розчинилась, мов тінь на воді, лишивши за собою доріжку мерехтливих світлових ниток. Софія дивилася, як кулон на її шиї почав світитись у тому ж ритмі. Її руки тремтіли.

— Це було… справжнє? — прошепотіла вона.

— Ти бачила те, що і я, — відповів Марк. — Але це тільки початок.