Розділ 19. Естонія. Інженерія майбутнього

Розділ 19

Інженерія майбутнього

Країна: Естонія

Персонажі: Артем Датченко — інженер, Марк – дослідник з планети Меркурій

Пригода: Робота над новітніми технологіями для космосу.

Острів Сааремаа. Колишній військовий бункер.

Ніч опустилася на балтійський край із тишею, що здавалася штучною. Лише легкий шепіт вітру торкався хвойних верхівок. Посеред соснового лісу, біля скелі, похилилася металева плита з написом естонською:

«Objekt on suletud» — Об’єкт закрито.

Але під нею був хід. І саме звідти линуло легке, майже непомітне сяйво.

Усередині — бункер. Не той, з вогкими стінами й пилом. Цей — оновлений: чисті проходи, скляні двері, лабораторії, що жили своїм життям. На моніторах — графіки, модель космічного корабля, обертові схеми сенсорів. Усе працювало від глибокого термоелектричного джерела.

У затишному кутку стояла невелика дерев’яна скринька, вигравірувана стародавніми рунами. Її подарував естонський колега — символ дружби культур і поваги до знань.

За столом — чоловік.

Артем Датченко.

Світло ламп відбивалося в його окулярах. Він був зосереджений, але втомлений. Руки — трохи в плямах від паяльної пасти. На екрані з'явилося повідомлення:

«Критичне перенавантаження. Сенсорний блок нестабільний.»

— Тільки не зараз… — прошепотів він.

Панель почала іскрити. Один із кристалів сенсора нагрівся до червоного. Артем крикнув:

— Вимкнення вручну! Система, аварійний режим!

Раптом…

Легка вібрація. І — дивне світло. Воно не було схоже на аварійне — скоріше, якби хтось розрізав простір, зшивши його з іншим виміром.

І він з’явився.

Чоловік у блискучому сріблястому костюмі. Високий, з червоною шкірою, атлетичною статурою і… одним великим оком.

— Доброго вечора, пане інженер, — пролунав голос Марка, приємний, але з відлунням інших світів.

Артем завмер. Пальці досі тримали викрутку.

— Ви... ви... Це якесь...—

— Так. Я не звідси. Але я не ворог. Я — дослідник. І я зацікавився твоїми сенсорами.

Після паузи Артем опустив інструмент.

— Ви щось із мого сну. Чи з мрій дитинства. Але чомусь я вам вірю.

Марк усміхнувся.

— Бо ти — той, хто бачить серцем. Це рідкість серед розумних, але втомлених людей.

ДІАЛОГ І ВІДКРИТТЯ

Вони разом підійшли до експериментального модуля. Марк уважно дослідив схему.

— Тут бракує стабілізатора на біорівні. Я можу допомогти.

— Це працює лише в теорії. І якщо чесно… усе це я почав будувати ще в Україні. У Львові, — Артем зробив глибокий вдих. — Там мій дім. Там моя бабуся тримала крамничку біля Площі Ринок. Я прокидався під шум трамваю №2, відчував запах кави й кориці, а під вечір ми дивились із нею на червоні дахи Старого міста.

— Львів… — тихо повторив Марк. — Я чув про нього. У ньому зберігається те, чого бракує всьому світові — душа.

— Я завжди мріяв повернутись. Але війна… Уламки від ракети знищили мою лабораторію. Тепер моя лабораторія тут. Я… мрію колись підняти у космос щось, що носитиме українське ім’я.

— Твоє ім’я вже звучить у космосі, — відповів Марк. — Хочеш почути, як?

Він підняв руку — і на долоні з’явився прозорий мікрочіп, схожий на шматочок кристалу. Усередині пульсувало зелене світло.

— Це нанокомунікатор. Він дозволить тобі зв’язуватися зі мною, в якому б куточку земної кулі я не був. Якщо ти коли-небудь інтегруєш його в свою систему — отримаєш доступ до наших знань.

Марк легенько натиснув на грань мікрочіпа — той одразу засвітився й автоматично синхронізувався з основним терміналом лабораторії. Артем навіть не встиг втрутитися.

— Інтерфейс навіть кращий, ніж у NASA, — тихо усміхнувся він.

— Головне — залишайся людиною, — відповів Марк.

ПРОЩАННЯ

На ранок Артем стояв біля виходу з бункера. Балтійське море дихало холодом. Сонце тільки-но пробивалося крізь хмари. Марк стояв поряд.

— Дякую тобі, Артеме. За те, що не зламався. За те, що мрієш, — сказав Марк.

— А я дякую за те, що повірив у мої ідеї.

— До зустрічі. На Землі. Або… за її межами.

Марк розчинився у світлі, ніби сам став сигналом — енергетичним, живим. Артем довго дивився в небо. Потім повернувся до лабораторії.

На екрані тепер горіло:

«Система стабілізована. Готова до наступного етапу.»

Він усміхнувся. І прошепотів сам до себе: