Розділ 12. Швейцарія. Лікування майбутнього

Розділ 12

Лікування майбутнього

Країна: Швейцарія

Персонажі: Іван Серце — лікар-генетик, Марк – дослідник з планети Меркурій

Пригода: Марк вивчає новітні методи лікування та генетичну інженерію

Над Альпами ще лежав ранковий туман, коли Марк ступив на поріг швейцарської клініки «Rehaklinik Zihlschlacht» — центру, що останнім часом став другим домом для тяжко поранених українських воїнів. Ззовні це була звичайна лікарня — скло, бетон, стерильні стіни, але всередині вона дихала болем, надією і незламністю.

Марк ішов коридором, тримаючи в руках папку з іменем вигаданого лікаря. Його шкіра мала характерний червоний відтінок, але зовнішність була змінена: два людські ока, білі медичні окуляри, короткий білий халат. І лише найуважніші могли б помітити щось незвичне в його поставі — надто рівна спина, надто глибокий погляд, який ніби проникав крізь шкіру.

У палатах лунала тиша. Там, де мали би лунати жарти й голоси, лежали чоловіки — молоді й старші, ті, хто ще зовсім недавно тримали фронт, а тепер боролися за власне життя. Один не мав руки, інший — обох ніг, а ще хтось — мовчки дивився у вікно, ніби намагаючись побачити Україну за горами. У повітрі відчувався запах антисептика, але Марк відчував і інше — запах болю, страху, але також і незламної волі.

Саме тут він і побачив його — високий чоловік із чорним волоссям і протезом замість ноги. Його обличчя було зморене, але в очах світилися рішучість і гідність. Це був Іван Серце — людина, яку побратими називали «лікарем велике серце».

— Ви той новий? — запитав Іван українською, помітивши Марка.

— Так, переведений зі Страсбурга, що на сході Франції — відповів Марк, голосом теплим, але з легким металевим відлунням.

— Але я вільно розмовляю українською.

Вони зустрілись поглядами. У цю мить щось змінилося. Марк зрозумів, що цей чоловік пройшов через пекло.

— Ходімо, покажу тобі, як тут усе влаштовано, — сказав Іван. — У нас немає часу на формальності. Люди чекають.

Швейцарія довго дотримувалася нейтралітету в питанні реабілітації наших воїнів і допомагала ліками, апаратурою та лікарями лише на території України, але після одного з ракетних обстрілів по лікарні, де загинули і пацієнти і лікарі, керівництво країни змінило свою думку, за що ми їм дуже вдячні.

Вони пішли коридорами лікарні. Стилістика тут була стримана: біле скло, метал, нейтральне освітлення. Але найголовніше — це очі. Очі воїнів, які лежали у палатах. Хтось без руки, хтось без ноги, хтось із порізами на обличчі й порожнечею в душі. Вони пережили полон, тортури, вибухи. Але всі тримались. Всі мріяли повернутися додому, бодай на хвильку.

Іван зупинився біля однієї з палат:

— Цей хлопець — з Авдіївки. Витягнули з-під завалів. 72 години без води. А той — з Бахмута. Тиждень тримав оборону з групою, поки їх не накрили артилерією. Вижив дивом. І таких тут десятки…

Коли вони проходили через секції, Іван показував фотографії бійців до й після:

— Ось Олександр. Йому було 24. Вивезли з полону, весь у шрамах. Але за кілька днів його стан значно покращився. Не завдяки офіційним лікам. Ми працюємо над речовинами, які активують регенерацію клітин. Ти ж теж, кажеш, генетик?

Марк лише мовчки кивнув.

— Я втратив ногу в Маріуполі, — раптом сказав Іван, затримавши крок. — Вийшов по ліки для хлопців. Проте натрапив на міну. Мене витягли, не знаю, як… — він усміхнувся болісно. — Але вижив. Тепер — протез. Деякі називають мене кіборгом. Але я не залізний. Просто серце лишилося. Воно не зламалося.

Марк йшов мовчки, уздовж довгого коридору з білими стінами, де на кожній другій двері була табличка з номером і прізвищем пацієнта. Він ішов як лікар — у білому халаті, з медичним бейджем та стетоскопом, що висів на шиї. Але всередині нього вирувала буря.

Коли він уперше почув кроки тих, хто пройшов крізь пекло — вони відлунювали інакше. Це не був просто звук підошви по лінолеуму. Це був звук втрати, болю і нескореності.

З однієї палати вийшов юнак на милицях. У нього не було правої руки, а ліва — в бинтах. Йому щойно наклали шви після операції. Він тримав у руці згорнуту втричі українську стрічку і, здавалось, вірив, що вона допомагає йому триматися.

— Пане лікарю, — зупинив його юнак. — Ви новий? Бо я вас тут ще не бачив.

— Так, я… щойно приїхав, — відповів Марк. Його голос був м’який, майже шепітний.

— Тут круто, — усміхнувся юнак. — У нас є доктор Серце. Він якось бере біль і робить із нього надію. Вам пощастило працювати з ним.

Марк лише кивнув і пішов далі. У серці його прорізався незвичний біль — земний біль, який неможливо виміряти ніякими сенсорами.

Палата за палатою — юнаки з перев’язаними руками, без ніг, із шрамами, з очима, які бачили більше, ніж будь-яке створіння з Меркурія. І всі вони були молодими. І всі — незламними.

У великій залі відновлення були воїни, які навчалися ходити заново. Один ішов із протезом, тримаючись за перила, й говорив сам собі: