Розділ 11. Великобританія. Технології майбутнього транспорту

Розділ 11

Технології майбутнього транспорту

Країна: Великобританія

Персонажі:  Тимур Колесник — інженер, пілот-випробувач, колишній працівник заводу «Антонова», Марк – дослідник з планети Меркурій

Пригода: Марк знайомиться з концепцією літаючого транспорту та допомагає створити потужний двигун

Хмари зависали низько над Лондоном. Вітер ніс по вулицях запах вологи, металу й нафти. Небо, здавалося, готувалося до дощу, але не наважувалося пролитися. Марк, у своєму маскуванні — чоловіка з темним волоссям, в окулярах і сірому плащі — ішов вузькими вуличками промислового району неподалік Темзи. Його телепорт доставив його саме сюди — у центр потужного технічного поля.

Він зайшов на ринок автозапчастин. Тут все було про проєкти, які або вже зламані, або ще не народилися. Люди перебирали поршні, акумулятори, старі шестерні, як колись перебирали зерно на млині.

І саме тут він помітив чоловіка з уважним поглядом. Той тримав у руках ржаву, але точно оброблену турбіну.

— Гарна знахідка, — промовив Марк.

— Якщо ще вдасться підібрати сопло і плату керування — буде не просто гарна. Вона літатиме, — відповів чоловік, не відриваючи очей від механізму.

— Тимур Колесник, — представився він. — А ви хто?

— Мандрівник. Збираю історії та шукаю людей, які змінюють цей світ.

— Ха, тоді ви не за адресою. Тут лише залишки старого заліза, мрії й трохи іржі.

Але щось у погляді Марка змусило Тимура змінити тон.

— Ви справді зацікавились? Ходімо. Покажу дещо, чого більше ніде не знайдеш.

Вони спустилися в підвал старої фабрики, захований між ангаром і мотлохом. Усередині — чиста, скромна лабораторія. На столі — креслення, деталі, 3D-принтер, гвинтові лопаті та недосконалий, але витончений прототип.

— Це — мій двигун, — сказав Тимур. — Я називаю його «Вітер-2025». Він може не лише підняти авто у повітря. Його принципи дозволяють працювати у стратосфері. І, якщо бути чесним, — навіть у вакуумі. Але на цьому рівні все, що я можу — це макет. Технології бракує. І фінансів, звісно.

— А віра? — тихо запитав Марк.

— Віра? Я був інженером на «Антонові», тестував «Мрію». Я бачив, як ми злітали, і як усе впало. Під час війни втратив все. Батько загинув у перші місяці. Завод розбомбили. Я мусив тікати.

Марк відчув, як щось холодне стискає його всередині. Його око побачило крихітну тріщину у корпусі двигуна.

— Тут, — мовив він, — потрібна мікрорегуляція.

— Ти бачиш її? Без рентгену?

Марк зняв окуляри. Його справжнє обличчя засвітилося. Тимур остовпів. Не злякався — лише мовчки кивнув.

— Я з Меркурія. Але сьогодні я — тут. І хочу допомогти.

Разом вони усунули несправність. Марк запропонував наноматеріал для стабілізації. Тимур працював мов одержимий. Врешті двигун запустився. Тихо. Але з правильною вібрацією.

— Це не просто механізм, — сказав Марк. — Це серце, що хоче знову битись.

Увечері, коли вони вийшли на дах і дивились на нічний Лондон, Тимур заговорив:

— Я не знаю, чи колись повернуся. Але якщо вдасться — я збудую літак, який доставить гуманітарну допомогу в кожне село. І вивезе людей з-під обстрілів.

— А якщо я скажу, що цей двигун може піднятися вище? — тихо мовив Марк. — Що він може змінити не лише Землю, а й майбутнє?

— Тоді… я з тобою.

Марк витягнув із кишені сріблястий двигун — точну мініатюрну копію того, що вони створили.

— Це більше, ніж модель. Це зв’язок. Натиснеш — і я буду поруч.

Тимур стиснув подарунок.

— Одного дня, Марку… ми разом подолаємо це зло.

— Ми вже почали, — відповів Марк.

І зник, лишивши після себе м’яке світіння та віру — у небо, у людей, у те, що поламані крила можуть знову злетіти.