Розділ 7. Канада. Геном надії

Розділ 7

Геном надії

Країна: Канада

Місце: Науково-дослідний центр біоінженерії, Оттава

Персонажі: Михайло Величко — молекулярний біолог українського походження, Марк — дослідник із планети Меркурій

Пригода: Разом із Михайлом Марк досліджує генетику, редагування ДНК і можливості біотехнологій для майбутнього людства

Північне сяйво розливалося над канадськими лісами, мов живе полум’я, що повільно дихає небом. Зелені й фіолетові хвилі ковзали над дахами Оттави, відбиваючись у скляних фасадах урядових будівель, ніби сама планета намагалася сказати щось важливе — мовою світла, яку не всі вміють читати.

Марк ішов уздовж засніженої вулиці, закутаний у сірий пуховик. Для людського ока це була звичайна зимова ніч: холод, ліхтарі, рідкі перехожі. Але для нього — зовсім інша реальність. Його зір уловлював теплові сліди під снігом, електромагнітні імпульси в кабелях, біоенергетичні спалахи людських тіл — кожна думка залишала слід.

Один із них вирізнявся особливо.

Не гучний.

Не агресивний.

Але — впертий.

— Тут, — тихо мовив Марк, зупинившись. — Саме тут.

Будівля науково-дослідного центру біоінженерії виглядала стримано: скло, бетон, світло без надмірностей. Але за цією зовнішньою тишею ховалося дещо інше. Будівля пульсувала енергією пошуку. Тут не створювали продукти — тут намагалися зрозуміти саме життя.

Тут працював Михайло Величко — молекулярний біолог, про якого Марк уже чув у міжпланетних архівах як про «людину, що слухає ДНК».

У лабораторії було майже безшумно. Лише приглушене гудіння біореакторів, м’яке клацання роботизованих маніпуляторів і рівний ритм систем життєзабезпечення. Голографічні панелі зависали в повітрі, показуючи спіралі генів, карти мутацій, каскади білкових реакцій.

Михайло стояв перед головним екраном, згорблений від втоми, з чашкою холодної кави, до якої давно не торкався.

— Ще трохи… — пробурмотів він. — Якщо стабілізувати білкову відповідь, імунна пам’ять не «ламається», а перебудовується…

Світло за вікном миготнуло.

Система безпеки не подала сигналу.

Михайло різко обернувся.

— Хто тут?! — рука інстинктивно стиснула планшет.

У дверях стояв Марк.

— Пробач, — сказав він спокійно. — Я не хотів заважати.

— Ви… як ви сюди потрапили? — Михайло напружився. — Це закрита зона.

— Мене звати Марк. Я шукаю тих, хто не боїться заглядати всередину життя.

— Гарні слова для порушника режиму, — сухо відповів Михайло. — Охорона буде тут за хвилину.

— Не буде, — тихо сказав Марк.

— Я вимкнув тривогу. На кілька хвилин. Лише в цьому секторі.

Михайло завмер.

— Це неможливо.

Михайло повільно зробив крок назад, ніби відстань могла повернути йому контроль.

— Ви щойно сказали, що… вимкнули тривогу, — повторив він, ніби перевіряючи слова на смак. — Ви навіть розумієте, що це означає?

— Означає, що ти можеш прийняти рішення не зі страху, а з думки, — відповів Марк.

— Ні, — Михайло зціпив зуби. — Це означає, що я зараз у кімнаті з людиною, яка може робити що завгодно. І я не знаю, чого ви хочете. 

Марк не рухався. Не наближався. Не тиснув.

— Скажи мені, Михайле, — спокійно промовив він, — що ти зробиш, якщо я зараз просто вийду?

— Я… — Михайло завис. — Викличу охорону. Напишу рапорт. Перевірю журнали доступу.

— І що далі?

— Далі… — він ковтнув. — Далі все повернеться в норму.

— Ні, — тихо сказав Марк. — У норму повернеться лише твоя звичка. А твій експеримент не зрушить з мертвої точки, бо ти боїшся переходити межу дозволеного.
Михайло різко підняв голову.

— Ви нічого не знаєте про мої межі.

— Я бачу, — Марк кивнув на голограми. — Ти тримаєш систему на нитці. Якщо зробиш крок — можеш відкрити новий клас біологічної пам’яті. Якщо не зробиш — станеш ще одним «обережним генієм», який усе життя доводить, що нічого не можна.

— Ви провокуєте, — прошепотів Михайло.

— Я даю вибір, — поправив Марк. — Провокація — це страх. Вибір — це відповідальність.
Михайло мовчав довго. Потім подивився на камеру в кутку, на датчики, на панелі доступу.

— Якщо ви справді можете відключати системи… — він говорив повільно, майже сам до себе, — то ви могли вже забрати все, що потрібно. Навіщо говорити?

— Бо мені потрібні не дані, — відповів Марк. — Мені потрібна людина, яка не зрадить себе.
У тиші лабораторії це прозвучало дивно… і правдиво.
Михайло обережно видихнув.

— Добре. Тоді правило №1. Ви нічого не торкаєтесь без мого дозволу.