Око троянди

Коли Еліза померла, сад зачах. Троянди, які вона так любила, перетворилися на сухі скелети, що шурхотіли на вітрі, наче кістки. Я не торкався їх два роки.

Аж одного ранку, після особливо важкої ночі, коли біль у грудях став нестерпним, я вийшов на ґанок і побачив її.

Посеред мертвого саду стояла одна-єдина троянда. Ніжно-рожевого кольору, майже прозора на сонці, з краплями роси, що блищали, наче сльози. А в самому її серці, там, де мали бути тичинки й маточка, дивилося око.

Зелене, з золотавими прожилками, точно як в Елізи.
Спочатку я подумав, що це галюцинація. Підійшов ближче. Око повільно кліпнуло. Пелюстки ледь тремтіли, ніби дихали. Я простягнув руку — і воно подивилося прямо на мене. Не осудливо. Не з докором. Просто… уважно. Так, як вона дивилася, коли я брехав, що все добре.

З того дня троянда стала моїм єдиним співрозмовником.
Я розповідав їй про порожнечу в будинку, про те, як забуваю, який у неї був голос. Про те, як боюся забути її обличчя. Око слухало. Іноді пелюстки згорталися, ніби в жалобі. Іноді розпускалися ширше, коли я згадував щось хороше. А іноді на них з’являлися краплі, яких не було в росі.

Однієї ночі я прокинувся від відчуття, що за мною спостерігають. У темряві спальні троянда стояла на тумбочці біля ліжка. Я точно пам’ятав, що залишив її в саду. Око світилося слабким сріблястим світлом.

«Чого ти хочеш?» — прошепотів я.
Пелюстки повільно розкрилися, і я почув її голос. Не вухами — всередині голови, м’який і теплий, як колись:
«Я ніколи не йшла. Я просто чекала, поки ти нарешті подивишся на себе моїми очима.»

Наступного ранку троянда зів’яла. Пелюстки стали сірими й сухими, а око… око зникло. Лише маленький мокрий слід залишився на дерев’яній тумбочці — ніби сльоза.

Але з того дня я більше не відчував порожнечі.
Іноді, коли проходжу повз дзеркало, мені здається, що в моїх очах на мить спалахує той самий зелений відтінок з золотавими прожилками. І я всміхаюся. Бо тепер я знаю: вона не спостерігала за мною.
Вона поверталася через мене.