Частина одинадцята. Розмова по душах.

Незважаючи на те, що відстань між спальнею і купальнею була не такою вже й великою, дорога зайняла в мене значно більше часу, ніж я розраховувала. Я рухалася обережно, уривками: зробивши кілька кроків — одразу завмирала, прислухаючись до кожного шороху, вичікуючи, чи не пролунає десь за поворотом важкий крок патруля.

Коридори здавалися нескінченними. Стіни тиснули, а тьмяне світло факелів лише посилювало відчуття тривоги, відкидаючи по кутах химерні тіні, які, здавалося, рухалися самі по собі.

Двічі я ледь не зіткнулася з солдатами, які проходили повз. Лише дивом встигала прошмигнути в темні кути або за масивні дерев'яні колони. Дихання зривалося з губ неголосними, переривчастими видихами, а серце калатало так голосно, що мені здавалося, ніби його можуть почути.

Єдине, що я встигла помітити у воїнів — це мечі, що висіли у них на поясах.

Не маги. Це вже було добре.

Але все ж я не стала ризикувати, використовуючи навіть краплю своєї нестабільної магії для відволікання. Краще приберегти свою секретну зброю на випадок, коли вибору не залишиться зовсім.

Нарешті я дісталася до дверей купальні.

Стоп. Щось було не так. Я зупинилася і завмерла, вдивляючись у темряву попереду. І навіть із моїм скромним запасом магії я відчула наближення.

Наближення мага.

Не просто мага — чиясь магічна енергія була настільки насиченою і живою, що, здавалося, наповнювала весь коридор, немов електрика перед грозою. Вона ковзала в повітрі, торкалася шкіри холодними, невидимими пальцями, і всередині мене все стиснулося.

Мені стало не по собі. Я прекрасно розуміла, що проти такого супротивника в мене немає жодного шансу.

Мить здавалася вічністю, поки я напружено стежила за тінню, що наближалася, ледь дихаючи.

Крок.

Ще крок.

Світло факелів вихопило знайомі риси.

Я миттєво розслабилася.

Це була та сама служниця.

Дивно... Чому я раніше не відчувала в ній магії?

Тепер, коли вона стояла так близько, її енергія відчувалася занадто виразно, щоб можна було її проігнорувати. Вона буквально огортала її, рухалася плавними хвилями, але була настільки контрольованою, що я б нізащо не здогадалася, що переді мною не проста дівчина.

Приховувати свою силу так, щоб навіть інший маг не міг її відчути, — це або мистецтво, що вимагає довгих років тренувань, або використання амулетів чи чар придушення.

Хто вона насправді?

Мої пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

Ця ніч ставала дедалі цікавішою.

— Зізнатися, я здивована. Навіть захоплена, — тихо промовила дівчина з легкою усмішкою на губах. — Думала, мені доведеться вас визволяти.

Я скептично примружилася, але промовчала. У її голосі звучало щире захоплення, але водночас відчувалося щось іще — якась розвага, ніби це все для неї лише гра.

— Ти начебто хотіла поговорити? — запитала я, не приховуючи легкого роздратування.

Дівчина, здавалося, моментально вловила мій настрій. Більше не посміхаючись, вона коротко кивнула і жестом звеліла мені слідувати за нею.

Ми рухалися обережно, петляючи коридорами, поки не опинилися перед непримітними дверима. Дівчина швидко озирнулася, прислухалася і, переконавшись, що за нами ніхто не стежить, відчинила їх, пропускаючи мене всередину.

Я увійшла і завмерла.

Це була невелика кімната, швидше комора — стіни були заставлені полицями з мішками борошна, сушеними травами та іншими припасами. Повітря було важким, пахло прянощами і чимось злегка затхлим.

Дівчина зупинилася посеред кімнати, немов щось обдумуючи. Я мовчки спостерігала за нею, намагаючись зрозуміти, що в неї на думці.

Через кілька секунд вона, мабуть, дійшла якогось висновку, тихо хмикнула собі під ніс і попрямувала до однієї з шаф.

Я напружилася.

Хто вона, Перші її побери? Чому в неї така дивна поведінка?

Однак, незважаючи на зростаюче занепокоєння, я не могла придумати жодної причини, через яку вона хотіла б мені нашкодити. До цього моменту все, що вона робила, — це допомагала мені. Але ось тільки навіщо?

Поки я тонула в думках, дівчина встигла відсунути важку дерев'яну полицю, за якою несподівано відкрився вузький, ледь помітний прохід. У повітрі одразу запахло вогкістю і застояним пилом.

Я мимоволі зробила крок назад, але перш ніж встигла щось сказати, дівчина елегантно схилилася в реверансі і з легкою усмішкою вказала мені на прохід:

— Прошу, Ваша Високосте.

Я застигла.

— Як... ти мене зараз назвала? — запинаючись, прошепотіла я.

Значить, мені все-таки не здалося. Вона дійсно знала, хто я.

Серце гулко стукало в грудях, у голові вихором промайнули десятки запитань, але я стиснула пальці в кулаки і вирівняла дихання.

Дівчина трохи схилила голову, її очі спалахнули хитрим вогником.

— Обіцяю, що все поясню, але спершу нам треба дістатися до... безпечнішого місця, — її тон був шанобливим, але я не могла не помітити нотки переваги, які прозирали в голосі.

Я стиснула губи, змушуючи себе не реагувати на її дивну поведінку.

— Добре, тоді йди першою, — вимовила я рівно і чітко, як вчила мене няня. Вона завжди казала, що, незважаючи на мій статус бастарда, я все одно королівської крові і маю вміти тримати обличчя.

На губах незнайомки прослизнула тінь задоволеної усмішки. Вона кивнула, ніби схвалюючи мою відповідь, і, не вагаючись, пірнула в темряву проходу.

Я ще раз глибоко вдихнула, прощаючись із залишками здорового глузду, і зробила крок слідом, сподіваючись, що потім не пошкодую про це рішення.

***

Здавалося, що ми вже цілу вічність бредемо в темряві вузького проходу. Я йшла, витягнувши перед собою руки, раз у раз торкаючись холодних стін, щоб не втратити рівновагу. Повітря було важким, спертим, пахло вологим деревом і каменем. Десь попереду почувся приглушений плескіт, спочатку ледь вловимий, але з кожним кроком ставав дедалі виразнішим.