Частина десята. У замку.

Щойно ми опинилися на свіжому повітрі, я зупиняюся і прислухаюся до звуків. Я все ще могла чути віддалені голоси місцевих, які залишилися гуляти на головній вулиці, і, на моє велике щастя, поруч із будинком і магазином друзів було порожньо.

Біля магазину ми попрощалися з Рузаном, і той несподівано притягнув мене до себе, обіймаючи.

— Ми зустрінемося через два дні, обіцяю, — прошепотів він мені. — Протримайся до цього моменту. Ти сильна, Кліо. Не смій сумніватися в собі.

Я міцніше обійняла його, киваючи і ледве стримуючи підступаючі сльози, а потім різко відстороняюся і, кивнувши, ми з Дехеном пірнули в одну з темних вулиць.

Кілька разів Дехен зупинявся, прислухаючись до навколишнього середовища. Іноді на вулицях з'являлися солдати. Придивившись, я помітила клинки, що висіли на їхніх поясах. Виходить, у королівську армію беруть не тільки магів або, на відміну від Лісового Королівства, тут усе ще навчають володінню не магічним видом зброї. Форма в них була доволі цікава: яскраво червоні заперезані сорочки, на поясах висіли ножни, які під час ходьби злегка дзвеніли, чорні штани, заправлені у високі чоботи. Однак тканина виглядала доволі легкою і не надто прилягала до тіла, що давало деяку свободу в рухах і, найімовірніше, щоб не було так спекотно вдень. Ззаду був вишитий золотими нитками ледь помітний силует птаха — Фенікса.

У Лісовому Королівстві форма трохи відрізнялася тим, що груди й ноги солдатів були більш захищеними за допомогою шкіряних накладок. Та й форми існувало кілька видів під різну погоду, тоді як тут я читала, що температура ніколи не опускалася, навіть коли в нас наставала зима.

Дехен жодного разу не заговорив зі мною, лише зрідка кидав на мене косі погляди, що вже порядком починало мене дратувати.

Незабаром ми дійшли до стін замку, і єдине, чого мені хотілося, це просто лягти тут же на землі та заснути. Здається, ніби Дехен вирішив познущатися наді мною і спеціально вибрав найдовший шлях. Однак силові тренування Рузана все ж давали про себе знати, адже якби не вони, я б здалася ще на самому початку.

— Звідси підеш сама, — кинув мені через плече хлопець, і озирнувшись, нарешті повернувся до мене обличчям. — Мені проблеми не потрібні.

— Так-так, зрозуміла вже, — роздратовано буркнула я.

— Це що ще означає?

— Я вже зрозуміла, що не подобаюся тобі, — твердо відповіла я. — І я знаю, що ти переживаєш за Рузана. — І вже тихіше додала, — Повір, я теж...

— Чудово, тоді не буду приховувати — мені зовсім не подобається, у що ти його втягнула, — зло прошипів він.

— Досить, — холодно сказала я. — Хочеш жити тихо і без проблем? Будь ласка. Після сьогоднішньої ночі ти більше ніколи не побачиш мене. Гадаю, ти вже здогадався, хто я, чи Рузан тобі розповів, байдуже, але в мене тут справи. Від цього можуть залежати житті, і відступати я не маю наміру, — випрямившись, я до болю стиснула руки в кулаки. — Для тебе я здаюся черговою проблемою, от тільки це не твій дім зараз помирає, і не твоя сім...

Я запнулася, коли хотіла вимовити слово сім'я. Одна лише думка про те, що моя мама могла щось зробити з Аданом чи Лансом, змушувала мої руки тремтіти. Не знала, що я взагалі можу відчувати таку сильну злість. Однак саме вона й підживлювала мене, даючи сили рухатися далі. Боротися.

— Я врятую своє королівство і своїх людей. Вірити мені чи ні — справа твоя.

Прошипіла я у відповідь і зло втупилася на хлопця.

Дехен одразу ж відкрив рота, немов хотів мені заперечити, проте тільки видихнув, винувато стискаючи губи. Відвівши погляд убік, він тихо вимовив:

— Кхм... Тоді... удачі.

І за секунду вже зник у темряві ночі.

Давши собі кілька хвилин заспокоїтися, я зручніше поправила сумку на плечі і рушила далі. Намагаючись іти вздовж високих стін замку, щоб мене не помітила патрульна варта, я подумки проговорювала весь наш план, щоб хоч трохи себе заспокоїти. Обійшовши вже майже весь замок, я різко загальмувала, почувши гучні чоловічі голоси.

Затаївшись, я акуратно визирнула з-за повороту і побачила скупчення солдатів, які, кричачи, вказували напрямок молодим хлопцям, що несли в руках величезні коробки. Ті, як могли, намагалися швидко розвантажувати важкі на вигляд ящики, і носилися туди-сюди, заносячи їх всередину замку. Трохи віддалік, ближче до мене, в рівні ряди стояли молоді дівчата. Одягнені вони були в, місцями порвані й брудні, довгі бавовняні сукні, простого крою, підперезані простим чорним поясом. Усі вони дивилися в підлогу, не вимовляючи ні слова.

Мені чомусь стало не по собі.

«У замку... кояться страшні речі».

Це мій шанс...

Тільки що ти звучала так переконливо, а зараз злякалася?

Мені потрібна ця проклята карта, мені потрібно врятувати свій дім...

Тож я зробила кілька довгих вдихів і видихів і тихо попрямувала в їхній бік. Обійшовши й ховаючись у кущах, я стаю з краю, вже готуючи завчені відповіді, якщо мене спитають, хто я така й навіщо сюди прийшла, однак на мене навіть ніхто не звернув увагу. Дівчина, поруч із якою я стояла, так і продовжила смирно стояти, дивлячись у підлогу.

Покосившись, я змогла побачити, що тут зібралися дівчата мало не з трьох королівств — Одхан, Лейсан і можливо навіть Лісове Королівство. Ймовірно, вони так само приїхали сюди в пошуках кращого життя...

Стиснувши кулаки, я перестала крутити головою, і так само опустила голову вниз, чекаючи.

Довго стояти не довелося. До нас із замку вийшла немолода жінка, одягнена в червону відверту сукню, яка лише підкреслювала її сильну худорлявість. Поглянути на обличчя я так і не наважилася, бо ніхто з дівчат, які стояли поруч, не став піднімати голову. І я відчула, що щойно ця жінка із замку стала перед нами, як дівчина поруч зі мною злегка здригнулася.

— Тепер це ваш дім, — шорстким, наче сухе листя, голосом промовила жінка. — Це ваша форма. Усі правила вам пояснить ваша наставниця.