Частина десята. У замку.

Щойно ми вийшли з дому, нічне повітря м'яко торкнулося моєї шкіри, наповнюючи легені свіжістю. Я зупинилася, прислухаючись.

Вдалині все ще лунали голоси — веселий гомін тих, хто залишився гуляти на головній вулиці, сміх дітей, дзвінкі переливи музики, які лунали звідкись із центру. Але тут, біля будинку і магазину друзів, було порожньо. Лише легкий скрип дерева в нічній тиші та віддалений спів цвіркунів нагадували, що світ не завмер разом зі мною.

Біля магазину ми зупинилися. Час ніби згустився, розтягнувши миті в тягучу павутину прощання.

Рузан подивився на мене, і перш ніж я встигла щось сказати, він зробив крок ближче і міцно притиснув до себе.

Я завмерла, а потім так само міцно обійняла його у відповідь, вдихаючи знайомий, теплий запах.

— Ми зустрінемося через два дні, обіцяю, — його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася залізна впевненість. — Протримайся до цього моменту. Ти сильна, Кліо. Не смій сумніватися в собі.

Сильна? Якби він знав, як усередині мене все тремтіло, як сумніви і страхи стискали горло...

Я кивнула, міцніше стиснувши його плечі, ніби намагаючись запам'ятати це відчуття — його тепло, його силу, його впевненість. Але, знаючи, що якщо затримаюся хоч на секунду довше, то не зможу стримати сльози, різко відсторонилася.

Кивок — останнє прощання.

І ми з Дехеном, не озираючись, пірнули в одну з вузьких, темних вулиць.

Місто вночі було зовсім іншим. Тіні ніби оживали, довгі, розтягнуті по стінах будинків, вони тремтіли від вогнів ліхтарів, зникаючи і з'являючись знову.

Я намагалася дихати рівно, але крупне тремтіння все одно било мене зсередини. Груди стискалися від тривожного передчуття. У голові знову і знову спливали слова Арим, від яких ставало тільки гірше.

Чутки... це ж лише чутки?

Але ж у всіх історій є початок. І звідкись ж вони з'явилися.

Кілька разів Дехен зупинявся, прислухаючись до звуків навколо. Я затамувавши подих чекала, поки він переконається, що шлях вільний, але серце вже билося швидше.

Іноді на вулицях миготіли фігури солдатів. Вони рухалися впевнено, розміреним кроком, у такт з дзвінкими ножнами, що погойдувалися на поясах. Я придивилася до їхнього спорядження.

Виходить, у королівській армії Одхан воїнам не обов'язково володіти магією? Чи тут, на відміну від Лісового Королівства, все ще вчили володінню звичайною зброєю?

Їхня форма привернула мою увагу. Яскраво-червоні запоясані сорочки з широкими рукавами, темні штани, заправлені у високі чоботи, легка тканина, що дає змогу вільно рухатися, але водночас досить міцна, щоб не вицвітати під сонцем. Найімовірніше, такий одяг не давав перегріватися в спекотні дні, а в Одхані, якщо вірити книгам, температура майже не змінювалася, навіть коли в Лісовому Королівстві наставала зима.

Але найцікавішим був символ. На спині кожного солдата золотими нитками був вишитий силует птаха — Фенікса. Майже непомітний у напівтемряві, але при світлі ліхтарів мерехтливий, немов живе полум'я. Символ переродження? Воскресіння? Чи, може, нагадування про незламність армії їхнього королівства?

Я мимоволі порівняла їхні обладунки з тими, що носили в Лісовому Королівстві. Наші солдати мали шкіряні накладки на грудях і ногах, їхня форма залежала від сезону, з урахуванням морозних зим і дощових міжсезонів. Тут же, схоже, був тільки один варіант, пристосований до вічної спеки.

Дехен крокував мовчки. Він жодного разу не заговорив зі мною, але зрідка кидав косі погляди, ніби хотів щось сказати, але стримувався.

І що далі ми йшли, то більше мене це починало дратувати.

До стін замку ми дісталися набагато пізніше, ніж ми спочатку планували. Кожною клітинкою тіла я відчувала втому, ноги нили, а в голові шуміло від напруги. Єдине, чого мені хотілося в цей момент — плюхнутися просто тут, на суху траву, і забутися в глибокому сні.

Здавалося, ніби Дехен спеціально вибрав найскладніший і найдовший шлях, бажаючи випробувати мене на міцність. Або ж просто хотів позлити. Але як би там не було, я впоралася. Якби не суворі тренування Рузана, я б здалася ще на середині шляху.

— Звідси підеш сама, — кинув мені через плече Дехен, озирнувшись на всі боки. Потім він різко повернувся до мене обличчям, з легким роздратуванням в очах. — Мені проблеми не потрібні.

— Так-так, зрозуміла вже, — відгукнулася я, втомленим голосом.

— Це що ще означає? — насупився він.

— Я вже зрозуміла, що не подобаюся тобі, — сказала я твердо, зустрівшись із ним поглядом. — І знаю, що ти переживаєш за Рузана.

Я ненадовго замовкла, а потім, тихіше, майже пошепки, додала:

— Повір, я теж...

Обличчя Дехена викривилося в глухому роздратуванні.

— Чудово, тоді не буду приховувати — мені зовсім не подобається, у що ти його втягнула, — прошипів він, і його голос у темряві звучав особливо різко.

У мені закипіло щось гаряче.

— Досить, — холодно промовила я, піднімаючи голову. — Хочеш жити тихо і без проблем? Будь ласка. Після сьогоднішньої ночі ти більше ніколи не побачиш мене. Думаю, ти вже здогадався, хто я, або Рузан тобі розповів. Це неважливо. Важливо те, що в мене тут справи.

Я глибоко вдихнула, намагаючись впоратися з емоціями, що нахлинули.

— Від цього можуть залежати життя, і відступати я не маю наміру, — мої пальці до болю стиснулися в кулаки. — Для тебе я, можливо, просто чергова проблема. Але от тільки це не твій дім зараз помирає, і не твоя сім...

Я осіклася. Слово «сім'я» повисло в повітрі, немов я не змогла його проковтнути. Моя мама... Вона могла зробити щось з Аданом або Лансом. Ця думка змусила мої руки дрібно тремтіти. Я не знала, що в мені здатна закипіти така лють. Але саме вона зараз давала мені сили йти далі.

Боротися.

— Я врятую своє королівство і своїх людей, — прошепотіла я крізь зуби, зло дивлячись на Дехена. — Вірити мені чи ні — справа твоя.

Він відкрив рот, ніби хотів мені заперечити... але потім тільки шумно видихнув і, стиснувши губи, відвів погляд. У його очах промайнуло щось схоже на сумнів. Або жаль.