Частина дев'ята. План у дії.

Поки Рузан готувався сам і допомагав друзям, я швидко готую речі, щоб у разі потреби не втрачати час даремно.

На Одхан поступово опускалися сутінки, приносячи з собою довгоочікувану прохолоду. Відкривши вікно, до мене почали долинати радісні крики молодих людей і дитячий сміх.

— І так тут майже щовечора, — тихий голос Рузана пролунав надто близько до мене, і я підскочила від несподіванки. — Зазвичай не так масштабно, як сьогодні, але все ж погуляти тут люди люблять.

По голосу можу зрозуміти, що він усміхається, а коли повертаюся, бачу легку усмішку на його губах і сама мимоволі починаю усміхатися.

— Може, тоді сходимо, подивимося, — склавши долоні разом, я благально подивилася на колишнього капітана. — Я знаю, що це небезпечно, але...

Зітхнувши, я швидко відвертаюся до вікна, бо мені раптом стало ніяково. Але мене не полишала думка, що, можливо, це останній раз, коли ми зможемо насолодитися простим вечором... разом.

— Адже я навіть ніколи не виходила за межі Палацового комплексу, а тут зовсім інше королівство, люди, їжа, музика... Хочу насолодитися цим, поки є можливість.

— Кліо, — тихо промовив Рузна, а потім, взявши мене за плечі, повернув до себе.  — У тебе п'ять хвилин на збори, і якщо хоч на хвилину запізнишся, піду без тебе.

— Так, я розумію, що ти проти, і наша безпека... — я вже була готова закидати його аргументами, і не відразу зрозуміла, що він погодився. — Пробач, що?

— П'ять хвилин, Кліо, — накинувши на себе легкий халат, який я не раз бачила на місцевих чоловіках, кинув він мені й вийшов на вулицю.

З посмішкою до вух, я швидко схаменулася з місця, переодягаючись. П'ять хвилин... І як на зло, рука застрягла в рукаві сорочки, і поки я намагалася її пропхати, мало не порвала бідну річ і не вивихнула собі плече. А запізнитися мені не хотілося, адже знаючи Рузана... він і справді, може піти без мене!

Але ж весь цей похід у місто був запланований не тільки, щоб скуштувати місцевого життя, а й... провести час разом.

Я мимоволі зніяковіла від власних думок, але й відганяти їх не стала.

Буквально вилітаю з кімнати, абияк зачиняю двері і вчасно опиняюся поруч із колишнім капітаном.

— Ходімо, — оглянувши захекану мене, він усміхається і, взявши за краї сорочки, тягне за собою. — Щоб не загубилася.

— Так точно, капітане! — вигукую я, і підстрибом прямую слідом за ним.

***

Одхан здається тільки зараз ожив. Те, що ми бачили, коли тільки припливли, ніщо, порівняно з нічним часом.

Я чула, що його ще називають королівством вогнів. І так, він прекрасно виправдовує свою назву. Попри доволі пізній час, вулиці були підсвічені десятками ліхтарів: кожен невеличкий ресторан, будинок, крамниця були оздоблені різнокольоровими стрічками та ліхтариками округлої форми, що, здається, були зроблені з паперу та всі різних відтінків, звідусіль лунали голосні голоси та сміх людей. І тепер слова Рузана про «не загубися» вже набували більш серйозного відтінку. Я тут же вчепилася в його руку, щоб випадково не втратити його з поля зору, але при цьому продовжувала розглядати все з відкритим ротом.

Торговці, немов відчувши чужинців, одразу ж тягнули до мене свої руки, зазиваючи і пропонуючи «знижку, яку не знайдеш у жодній крамниці, красуне!». Я швидко проглядала їхній товар, безглуздо посміхалася і далі продовжувала йти, все ще міцно тримаючись за Рузана. І якщо прикраси та тканини мене не дуже цікавили, то, щойно я відчула солодкуватий запах вуличної їжі, вже сама потягла чоловіка вперед, не звертаючи уваги на решту людей.

І на мій подив ми вийшли на продовгувату вулицю, по обидва боки якої в рівний ряд вишикувалися намети і великі вози, на яких місцеві продавали страви на різний смак і гаманець.

Перша наша зупинка була біля маленького намету. Літній чоловік зустрів нас широкою посмішкою, і одразу ж прийняв замовлення на кілька шашличків із грибами та рибою, хоча поруч із нами і так товпилося чоловік п'ять.

— У цієї страви є назва? — поцікавилася я, бо не могла прочитати, що ж написано на невеликій вивісці. Місцеві все ще використовували в писемності стародавні символи, яких я, на превеликий жаль, не знала.

— Угу, — кивнув він, забираючи в літнього торговця наше замовлення. — Рибний шашлик.

— Просто скажи, що й сам не знаєш, — пирхнула я, забираючи свою порцію й одразу ж відправляючи в рот добру половину. — Ммм... це неймовірно!

— Не говори з набитим ротом, — усміхнувшись, Рузан похитав головою. — І якщо ти про їхню писемність, то я можу трохи її читати. А назва справді така. Навіщо вигадувати щось незвичайне, коли можна назвати це зрозумілим усім словом.

— Правильно, — піддакнула я, доїдаючи. — Головне, що смачно!

Далі ми попрямували до воза, де жінка продавала такі ж шашлички, тільки вже зроблені з фруктів. Вони були вкриті карамеллю, і привабливо блищали від невеликих вогників, що прикрашали візок.

Взявши по одному шашличку з полуницею, ми стукнулися кінчиками, ніби келихами. Я тут же спробувала надкусити фрукт, проте він виявився твердим, немов камінь. Доклавши зусиль, я все ж змогла відкусити цей злощасний фрукт. Карамель захрустіла, я відчула її солодкість упереміш із соковитою полуницею. Рузан, який увесь цей час спостерігав за мною, ледве стримував сміх, але зрештою здався, і коли я скривилася, бо карамель прилипла до моїх зубів, вибухнув сміхом.

А потім, взявши випити, Рузан повів мене, як він назвав, у «секретне місце», щоб насолодитися феєрверками.

Ми пройшли трохи вглиб острова, а потім стали підійматися в гору. Раз у раз нам на шляху зустрічалися молоді та літні пари. Вони трималися за руки, сміялися, цілувалися... Я мигцем глянула на спину Рузана, а потім перевела погляд на його долоню і, підібгавши губи, зніяковіло відвернулася. Мені б для початку розібратися зі своїми проблемами...

Йшли ми вгору недовго, і вже незабаром дійшли до невеликої галявини, з якої відкривався вид на причал і набережну Одхана.