Частина сьома. У морі.

Поспати мені так і не вдалося, навіть незважаючи на те, що з речей із собою в нас нічого не було, а тому збори пройшли швидко. Лише Влас дав мені невелику похідну сумку, яку можна було повісити через плече, наповнену їжею і змінним одягом для мене і Рузана.

Чим же я займалася всю решту ночі? Пофілософствувати вирішила! Це ідеальний час, щоб проаналізувати всі свої дії, і раз сто передумати, водночас, не забувши посварити себе на чому світ стоїть, а потім знову переконати, що роблю правильно. А краще б поспала, чесне слово!

Старий Мис — це назва занедбаного причалу, який уже років так сімдесят ніхто не використовує.  Він розташований у найсхіднішій частині Лісового Королівства, і в мирний час добиратися до нього треба не менше ніж дві години, а з огляду на те, що зараз колись світлі й сповнені сміху вулиці заполонили чорні тіні, які принесли із собою лише смерть, боюся, що до причалу ми дістанемося тільки надвечір (це якщо дістанемося взагалі!). Про це я, звісно, не забула запитати Рузана вчора, точніше вже сьогодні вночі:

— Ми використовуємо «Перенесення», — спокійно відповів мені чоловік.

Я здивовано втупилася на нього, висловлюючи своє несхвалення. «Перенесення» це доволі просте заклинання, можливо навіть я зі своїми мізерними запасами магії могла б його зробити. Воно допомагає магам, як і зазначено в назві, переноситися як на короткі, так і на досить великі відстані. Як і в усіх магічних заклинань, у цього теж є деякі обмеження та недоліки. Перше — для того щоб перенестися кудись, маг має знати це місце, і там має бути якась його особиста річ, що містить його енергію. А друге — наскільки я знала, подібні заклинання викидають у повітря енергію. Зовсім небагато, проте цього достатньо, щоб сильні маги, або в нашому випадку чорні тіні, змогли вловити її.

— Тільки не кажи мені, що не знаєш, що це таке? — склавши долоні в молитовному жесті, Рузан запитально втупився на мене.

Я фиркнула.

— Знаю, звісно. Невже ти вважаєш мене настільки дурною? — проворчала я, і коли рот капітана відкрився, мабуть, щоб щось відповісти, я швидко виставила руку вперед. — Це було риторичне запитання.

Рузан розсміявся, і похитав головою.

— Не переживай. Ми підемо на достатню відстань від будинку Власа, — продовжив він спокійним, і навіть розслабленим тоном. — Я зможу перенести нас якраз до Старого Мису. Іншого варіанту все одно немає.  Пішки ми навряд чи дійдемо.

Тут заперечити було важко.

— Звідки на старому причалі взялася твоя річ?

— Я служив у Королівській гвардії, як ніяк, — спокійно відповів він, знизавши плечима. — Мої речі розкидані по всьому королівству, на випадок екстрених ситуацій. Як... зараз.

Міцніше закріпивши сумку на плечі, я нервово стиснула ремені, щоб не видати тремтіння в руках.

— Ми підберемося до центральної площі настільки близько, наскільки можливо, — стоячи перед дверима, уже напевно раз десятий повторив Рузан. Я закотила очі, за що отримала щигля. — Від мене не на крок.

— Це побиття слабких, — невдоволено буркнула собі під ніс, потираючи лоб. Але Рузан так і не зрушився з місця, продовжуючи буравити мене суворим поглядом учителя. — Зрозуміла я! Прилипну до тебе, як п'явка. Потім не віддереш від себе.

— Чарівно. Те, що треба, — кивнув Рузан, і міцно схопив мене за руку.

Ми швидко попрощалися з Власом і вийшли назовні. Мені в обличчя тут же вдарив морозний вітер. На початку літа. Я здригнулася і застебнула на всі ґудзики жакет, на якому наполіг Влас. І зараз я була йому безмежно вдячна.

Я неусвідомлено ще сильніше, майже до болю, стиснула руку Рузана, і за секунду відчула, що він зробив у відповідь те саме.

На вулиці було тихо. Навіть занадто. Ми нервово переглянулися, але все ж продовжили шлях. Магічні вогники, які щовечора запалювали старости району, зараз не горіли. На вулиці стояла непроглядна темрява. Вітер ганяв по вимощених каменем дорогах листівки, кошики і навіть якісь речі.

Чорні тіні нам зустрілися всього кілька разів, тому нам доводилося робити невеликі кола, щоб обходити їх.

— Ми близько, — ледве чутно прошепотів мені Рузан.

Я кивнула так, немов він міг би це побачити. Йшли ми ланцюжком — він попереду, а я хвостом бовталася позаду, намагаючись не створювати шум.

Уже коли серед дерев я могла розрізнити обриси центральної площі, Рузан несподівано зупинився.

Я зжалася ще сильніше, і боязко почала озиратися на всі боки. Але нічого не побачила.

— У чому...

Я не встигла договорити. Рузан підняв руку, змушуючи мене замовкнути. Я лише нетямущо втупилася на нього. Проте вже за секунду, я навіть пискнути не встигла, як нас, наче дві пір'їнки, здійняло догори й відкинуло вперед, прямо до великого фонтану зі скульптурою, що зображає молодого Заміна — першого мага землі.

В очах потемніло, я захрипіла, зрозумівши, що в мене заніміла спина, бо я прилетіла точно в кам'яний борт фонтану, тоді як Рузан відлетів трохи далі.

Коли зір почав трохи відновлюватися, я побачила, як поруч зі мною вітер став закручуватися, набуваючи обрисів уже знайомих мені фігур.

Я все ще не могла поворухнутися, навіть від зітхання тіло, ніби пронизувало тисячами голок. Перші... Дуже сподіваюся я нічого собі не зламала...

Темні постаті не встигли наблизитися, бо із землі стрімко виросли стіни, закриваючи мене.

— Ти поранена? — Поруч одразу ж опинився Рузан, допомагаючи мені піднятися.

— Не сильно, напевно... — я скривилася від болю, піднімаючись на ноги. — Потрібно переноситися, зараз!

Рузан зам'явся, але всього лише на кілька секунд. Кивнувши, він потягнувся рукою у свій рюкзак, який теж йому дав Влас, і дістав звідти два камені. Я мигцем помітила на них кілька рун. Чоловік віддав один камінь мені, а другий залишив у себе.

— Так надійніше, — він пробурмотів щось ще зовсім нерозбірливо, а потім кивнув якимось своїм думкам і подивився на мене. — Нізащо не відпускай його і мою руку, зрозуміла?