Частина перша. Початок.

— Спочатку була пустеля, — мелодійний, але гучний голос професора луною відбився від кам'яних стін аудиторії. — Ніхто не знає, що було до неї: порожнеча, небуття... І було чотири брати, чотири стражі, маги. Перші у своєму роді. Спокійний, тихий Авон — повелитель води, палкий і зухвалий Ялкін — вогонь, надійний, справедливий Замін — земля і нарешті, легкий і рухливий Ілмарі — повітря.

Попри те, що вже останні двадцять хвилин я гіпнотизую гігантський настінний годинник, який, на мій превеликий жаль, ніби навмисне став рухатися ще повільніше, але почувши ім'я першого мага повітря, я нарешті перевела погляд на професора. Цю легенду особисто я чула вже разів так десять. І не дивлячись на те, що сама я володію магією землі (хоча володію це надто гучне слово) історія Ілмарі та Королівства Іджин приводить мене в дикий захват.

— Так виникло перше з королівств на континенті, який незабаром носитиме назву Велика Земля. Повітря ганяло пісок, створюючи смерчі, тим самим оберігаючи своє королівство і братів. Але з кожним проведеним днем у пустелі, Авон, наймолодший із братів, став згасати на очах. Тоді з'явився океан. За ним Замін зростив ліси, а після і з'явився вогонь і тепло. Слідом за чотирма братами з'явилися пори року та й...

Сама земля стала змінюватися під кожного з братів. Так-так. Подумки повторила я слова вчителя. Ще дві хвилини. Мені сьогодні не можна спізнюватися.

Позолочений годинник, ніби насміхаючись наді мною, кажучи: ні вже, подруго, сиди і поглинай знання, все ніяк не рухався.

І ось, довгоочікуваний дзенькіт дзвону, що сповіщає, про те, що пробило рівно опівдні, а це значить — свобода!

Підриваюся з місця, і вже звичним рухом змітаю підручники в сумку, і вже чітко намічаю собі шлях до дверей, але тут мене зупиняє голос професора:

— Кліо, затримайся.

Швидко згадую, що такого я вже встигла накоїти, раз учитель Тирон захотів поговорити зі мною. Він насправді той ще добряк, але прогульників і ледарів не любить. Невже він помітив, як я всю лекцію гіпнотизувала годинник?

Я важко зітхнула, і, розвернувшись, попрямувала вниз до великого столу, зробленого з темного дерева. Професор Тирон стояв поруч зі столом, попиваючи зі свого улюбленого кухля кави, прицмокував і кивав якимось своїм думкам. Його темне волосся, як зазвичай, стирчало на всі боки, ніби він вирішив довічно оголосити страйк гребінцям. Одягнений він був у свою улюблену туніку, яка доходила йому до щиколоток і нагадувала сукню, і тільки підкреслювала його кругленьке пузо. А зверху був накинутий легкий халат, оскільки, незважаючи на початок літа, на дворі все ще було трохи прохолодно.

Аудиторію було зроблено на подобу амфітеатру, і вона могла вмістити не менш як сотню студентів, ось тільки в королівській академії навчалося всього десять учнів. І щоб одразу розвіяти всі непорозуміння — це абсолютно не тому, що ми вирізняємося особливим розумом або навичками у володінні магією. Аж ніяк. Я, так взагалі була практично останньою в списку, коли справа стосувалася магії. Але на історії я завжди намагалася робити всі завдання, які давав нам професор Тирон.

— Не хмурься ти так, — учитель добродушно розсміявся, і я, нарешті, трохи видихнула. — Просто хотів нагадати, що сьогодні чергова сімейна вечеря, на якій на тебе, між іншим, чекатиме король.

Ах, так! Ще одна маленька деталь — він перебуває в раді Лісового Королівства, і колись мій батько — король Лорайн, навіть пропонував йому посаду свого радника. Але історія і викладання йому виявилися ближчими.

— Я знаю, — киваю я. — Вам не обов'язково мені про це нагадувати.

— Якби ти приходила на них, мені б не довелося тобі нагадувати.

Стиснувши губи, я з сумом глянула на свого вчителя. Він чудово розуміє, чому я не ходжу на ці сімейні вечері. Однак обов'язок змушує його щоразу мені нагадувати.

— Бастардам не дуже раді на сімейних вечерях, — тихо відповіла я. — Та й востаннє, коли я відвідала цей «прекрасний» вечір... Ви пам'ятаєте, що сталося.

Це було феєрично... Законна принцеса, весь вечір не замовкала, і продовжувала по черзі обговорювати родовід кожного з десяти бастардів. Вони мовчали, а я ні.

Ну не можу я тримати язика за зубами і робити вигляд, що мені нормально. Тому що це не так.

Батько, точніше король Лорайн, (навіть якось незвично називати його своїм батьком) промовчав, даючи своїй законній дочці свободу у висловленні своїх мерзенних думок. Тоді в мені була лише злість і роздратування, які зрештою я й виплеснула на всіх присутніх. Однак зараз до принцеси я відчуваю тільки жалість. Їй з дитинства, як і всім нам, не вистачало піклування батька, та й її мати, королева Наїр, більше цікавиться, який фасон суконь вибрати, і чи не влаштувати чергове свято.

— Кліо...

— Усе нормально, — взявши себе в руки, я вичавила посмішку. — Я прийду. Обіцяю.

Професор киває, і моментально відволікається на якісь папери та свою недопиту каву.

Я ж зрозуміла це так, що тепер вільна на всі чотири сторони світу, і можу бігти по своїх справах. А день сьогодні мав бути насичений!

Закинувши свою стареньку, але таку вмістку плетену сумку на плече, я практично полетіла в бік свого павільйону, щоб перевдягнутися і взяти все необхідне. Так само потрібно було показатися покоївкам і своїй няні, і повідомити їм, що в мене чергове завдання з історії, яке вимагає нелюдської концентрації, а тому турбувати мене до вечора суворо заборонено!

Королівський комплекс складався з кількох частин: Головного палацу, що помпезно стояв у середині, оточеного квітучими цілий рік садами. До нього веде лише один вхід (усе задля безпеки Його Величності) і відповідно один вихід, який охороняють цілодобово і кращими бойовими магами. У ньому мешкали сам король і королева, але не всі три законнонароджених дитини Його Величності, а саме — Адан — спадкоємний принц, що віддав перевагу власному павільйону на території палацових садів, а Тера — друга дитина та наймолодший — Ланс — мешкали разом із королем та королевою в палаці.