Частина 6. Пекельний Танець на Лезі Бритви

Мореас Фрост

                                                             «ОКО» ДИЯВОЛА

    На жаль, ми таки потрапили в «десятку» - точно влучили

в «око» підступного і жорстокого супер-тайфуну, причому

найприроднішим шляхом, без варіантів. Тепер, як кажуть,

«порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих».

Але, звісно, було б аж занадто песимістично називати нас

потопаючими. Випливли. Однак, ой, як же ми намаялися -

до непристойності занадто!

                                          Частина 6. Пекельний Танець на Лезі Бритви

      Прийнята мною наприкінці вахти, о третій годині і 23 хвилини ночі, карта погоди зафіксувала остаточну величину падіння тиску в епіцентрі бурі. Воно, порівняно з даними минулої карти, отриманої шість годин тому, не змінилося і залишилося на позначці 820 мілібар. Це означало, що наш монстр досяг-таки свого піку. Приводу для особливого оптимізму це не давало. Тайфун, накривши своєю ближньою периферією острови Алеутської гряди, різко скинув швидкість свого просування, дуже повільно переміщаючись далі, на північ, у бік найближчого з островів. А, по суті, він своїм епіцентром накочував на нас. Але це вже хвилювало остільки оскільки. Бо й того, що навколо нас відбувалося і раніше, нам було вкрай багато. Чому ж тут можна зрадіти, якщо за даними карти швидкість вітру в ближній стіні «ока», саме там, де ми зараз і перебували, досягла позначки 130 вузлів (240 км на годину)?! Або, якщо більш доступною для розуміння пересічними громадянами мовою, вітер у нашому районі лютував із постійною силою до 70-и метрів на секунду! За міжнародною шкалою це прирівнювалося до урагану, подумати тільки, силою в 16 балів! Перевіряти самі такої потужності вітер, виходячи назовні, ми вже давно не наважувалися ризикувати, фізично не могли, обчислювали за шкалою тиску на барометрі. Ну, а висоту хвиль ми самі визначали на око, і вони були не менше 25 метрів, а часом і більше. Загалом, ситуація виглядала вкрай переконливо, і було не передати, як тривожно на душі. Усе вищезгадане, зокрема й внутрішня інтуїція підказували, що найгірше у нас ще попереду. Хоча, чесно кажучи, конкретно, що там чекає на нас найближчим часом, ніхто, зокрема й наш досвідчений капітан, сказати не міг. Ось звідки і мандраж в організмі оселився, і тривога нікого не покидала.

      - Сергійович, нагадай-но мені нашу точку!

      Мастер уже поклав мою карту поруч із прокладковою і, увімкнувши локальне освітлення в штурманському відсіку, припав до неї, придивляючись, вивчаючи й уважно вчитуючись у зміст ремарок щодо нашого «суб'єкта», не забуваючи водночас утримуватися за стіл руками, щоб не «попливти» від нього під час постійного глибокого перевалювання судна з борту на борт та з корми на нос.     

      Штурман теж схилився над своєю картою.

      - Широта 48 градусів 15 хвилин, довгота 179 градусів 27 хвилин східна. Це станом фактично на 03.00, з півгодини тому.

      Змарнілим і давно неголеним обличчям мастера пробігла недобра гримаса болю, яка нічого приємного не обіцяла. І точно, озвучив свої похмурі думки.

      - Ну, ось, як я і припускав... Значить, ми зараз, якщо не вже, то точно на підході до периферії центру бурі. Так, мабуть, чому бути, того, виходить, не минути...

      Більше мені нічого було робити на мосту. Була четверта година ранку. Покинувши штурманську, я незабаром закрив свою вахту в радіорубці і перемістився до себе в каюту. Накопичена багатодобова втома підступно давала про себе знати, відчувалася потворна хвороблива нестійкість у тілі, що вже давно стала хронічною. Організм наполегливо волав про відпочинок…

       ... Як не старався я заклинити себе на ліжку спецподушками, але в якийсь момент мене таки викинуло з лону ліжка на палубу, відкинувши до вхідних дверей. Мабуть, зовсім уже круто жбурнуло нас на лівий борт. Схопившись, спробував знову закріпитися на ліжку (вже дуже хотілося спати, тіло мимоволі впадало в неконтрольований анабіоз, зовсім знесилився організм від загального недосипання й утоми), але не встигнув зануритися в дрімоту, остаточно відключитися, як знову «загримів» туди ж, до дверей, до того ж ще й головою зачепився не слабко.

      - Та що ж воно таке?!... Матір чесна, ти дивися, що коїться!.. - чортихаючись, я перемістився на диван, який, на відміну від ліжка, завжди розташовувався впоперек судна, в моїй каюті  - під прямокутного типу  ілюмінатором, що виходив на лобовий бік житлової надбудови, і знову тяжко, але хутко задрімав, та що там, буквально зірвався в якийсь часовий провал...

      ... Пробудився я несподівано і, мабуть, доволі скоро, відчувши, що в прямому сенсі стою - це мене з дивана фактично натурально поставило на ноги. Причому відчутно різко. Це нас настільки критично кидануло  - ґрунтовно поклало на правий борт. Сон або дрімоту, або як там ще можна було назвати подібне становище, з мене здуло в мить і геть-чисто.

      «Нічого собі, ось це завороти!» - мимоволі, само собою пробуравилося в мозок.

     Спочатку глянув на годинник, що висів на переборці. Був уже ранок, початок дев'ятої. Але тут я звернув увагу на надто вже явні, дуже схожі на сонячні, просвіти з боків спеціальної гнучкої шторки, якими зазвичай прикривають зсередини ілюмінатори лобової надбудови, щоб світло з кают не заважало штурманам оглядати обрій за курсом попереду пароплава. За повної темряви  їм значно краще і надійніше проглядаються будь-які вогні зустрічних суден або берегової лінії. Уже давно в мене виробилася звичка завчасно, ще до наступу вечора, машинально опускати цю шторку. Вона накручена на спеціальний самозатягувальний барабан, що знаходиться всередині захисного кожуху, закріпленому над ілюмінатором, і, якщо треба, відтягується донизу і фіксується на засувку.