Частина 5. Напередодні Армагедону

Мореас Фрост

                                                          «ОКО» ДИЯВОЛА

                                           Частина 5. Напередодні Армагедону

   Хоч зовнішня і морська, і погодна обстановка за

бортом давно зовсім не цукор, однак все навколо

нас наполегливо продовжувало погіршуватися на

очах. Тепер не тільки нашому багатодосвідченому

капітану, а й, мабуть, усім нам стає більш ніж ясно,

що з волі злісних і непередбачуваних обставин ми

неухильно просуваємося до чогось невідомого та

страшного, а по суті - до епіцентру бурі, чи то саме

він наближався до нас. Це ми за всіма зовнішніми

ознаками і параметрами вже рельєфно відчували

на собі. Ось тільки змінити щось у поточному стані

речей нам ніяким шляхом не видається можливим

      ... Йшов відлік уже шостої доби нашого стоїчного переходу. І з кожним днем навігаційна обстановка ставала тільки гіршою. Інакше, як знущальною, щодо нас її не назвати, до того ж усе навколо ставало вкрай неприємним і недружнім. Так, безумовно, ми зайшли в зону серйозного впливу нашого неочікуваного і надзвичайно негостинного візаві - підступного і глибокого супертайфуну. І, судячи з усього, присунувся він до нас майже впритул своїм найнебажанішим і найнебезпечнішим боком - правою верхньою чвертю. Вже й не знаю, та й важко було визначити, наскільки високо здіймалася вода, але ці потворні хвилі, ні, не так, гігантські вали, вони кого завгодно можуть загнати в стан жорстокої несамовитості!

      Тайфун, подібно до незмірно гігантського живого організму, постійно жив, дихав і підживлювався невідомими нам силами зла, несучи в собі жахливу руйнівну силу й енергію багатьох тисяч атомних бомб. Цей моторошний, запеклий, безжалісний монстр потворно і безсоромно, як пташине перо, нещадно терзав сталеве тіло нашого нещасного, беззахисного суденця, самотньо загубленого в його злобних, хижих обіймах на теренах всесильного Посейдона, немов голка в безкрайній копиці сіна, випробовуючи на міцність залізо, а в його утробі заодно і наш багатостраждальний, терплячий екіпаж.

      Так, це було реально страшно! А як можна ще по-іншому оцінити ситуацію, коли пароплав кладе на борт градусів під сорок п'ять, а часом і ще крутіше, майже вкладаючи на борт, і то в один, то в інший бік, коли судну спершу доводиться натужно тяжко здійматися, а потім, миттю постоявши на верхівці вала, тяжко перевалюватися через нього, падаючи в провалля улоговини назустріч черговому могутньому валу, аби знову тисячократно штурмувати чергову висоту? І при цьому, як на пекельних гойдалках, то корму догори задирає, то тут же вона стрімко ухає кудись донизу, у прірву... Тут уже мимоволі серце вкотре різко стискається в клубок, і дуже швидко, так само, як і палуба під ногами, нестримно ковзає донизу, кудись ближче до стоп кінцівок, на частки секунди затримуючись злочинним холодком у паховій частині тіла. І до цього звикнути абсолютно не представляється можливим. І потім такий нелюдський режим просто ґрунтовно вимотує...

      А як, скажіть, за таких, м'яко кажучи, неприємних впливів на організм можна, приміром, спати після тієї самої нічної вахти або приймати їжу?.. А працювати, щось конкретно робити, виконувати те, без чого ніяк не обійтися, як можна?!...

      Ну, якось, звісно, намагалися пристосуватися до сну, заклинивши себе в статичному положенні між перегородкою і зовнішнім бортиком ліжка спеціальними пружними квадратними подушками, що додаються для подібних випадків до ліжок. Щоб ні ногою, ні рукою не можна було поворухнути. В іншому разі, без цих подушок, тебе просто викочує з ложа на палубу каюти, і ніякі бортики тут не в змозі допомогти. Ще й травмуватися можна ненароком під час падіння . Тоді вже краще взагалі стягнути постіль разом із матрацом на палубу, щоб ненароком не вбитися уві сні... Щоправда, можна було переміститися на диван, який стоїть на противагу ліжку, поперек поздовжньої площини судна. Але тоді все одно тебе з нього скине під час кільової хитавиці. Адже бортика у дивана немає. Така ось фіготень!.. Та так недовго і зомбі стати від хронічного недосипу!

      Що ж стосувалося приймання їжі, то на них навряд чи приходила половина екіпажу. І то лише спочатку, поки не настільки дико мотало пароплав, і в індивідуальному порядку. Та й як можна що-небудь готувати кухарям за таких чудес природи - легше в цирку виступати, напевно. Так, у спеціальних герметично закритих казанах кухарі спочатку намагалися щось приготувати нашвидкуруч, на кшталт якихось кашок чи макаронів, не особливо переймаючись асортиментом, ну, і якістю теж. Щоправда, скоро і це припинили готувати. До чого себе мучити, якщо екіпаж перестав до годівниці тягнутися? Лише воду для чаю або кави тримали кип'яченою. Так і тут ошпаритися не довго, аж бігом, окріп розливаючи... Хоча й це були зайві клопоти. Майже в кожній каюті був свій чайник або кип'ятильник. І екіпаж вимушено перейшов на сухий пайок, який видавав артільник за обумовленим зі старпомом списком життєво важливих, більш-менш поживних і не важких для шлунка продуктів. У хід йшли і тушонка, і згущене молоко, консерви різні, рибні зокрема, сухофрукти, ну, і, ясна річ, суха ковбаса. Треба тут зауважити, що не у всіх поголовно було присутнє таке поняття, як апетит. Одна третина екіпажу від ступеня глибини витонченої немилосердної хитавиці взагалі лежала на палаубах своїх кают у «зеленому» відчуженому від життя вигляді, по суті, немічними, безпомічними «трупами», зокрема і п'ятеро наших бідолашних дівчат з обслуговуючого персоналу, включно з кухарем і з пекарем. І всім цим нещасним було, ой, як не до їжі!.. Та їм взагалі нічого не треба було!.. Я всім їм не заздрив, природно.