Частина 3. На Стоянці в Порту Портленд

Мореас Фрост

                                                                «ОКО» ДИЯВОЛА»

                                            Частина 3. На Стоянці в Порту Портленд

   Звичайно, нудного штибу стоянки в іноземних портах

трапляються, і вони не дуже вже й рідкісні. Ось і цього

разу, перебуваючи в Штатах, не можу сказати, що вона

виявилася приємною або дивовижною. Але ж парочка

оригінальних, пікантних моментів за тривалий період

перебування судна біля причалу таки порадувала нас,

трохи скрасивши наше перебування в порту Портленд,

який виявився не зовсім веселим

      А ось, що найцікавіше, особливо чудового ми якраз нічого такого й не очікували від цього візиту до Штатів. Я маю на увазі, щодо комерції. Та й в іншому все виявилося досить прозаїчно, буденно і сіренько. Як і саме проходження до порту цією млявою клоачною річкою - Колумбія називається. Поки йшли річкою, на береги глянеш - і туга пробирає - запустіння дике. Ніби й не по цивілізованій державі прямуємо. Пейзажі лише місцями радували пишнотою зелені. А так здебільшого бурелом лісовий по контуру берега, а подекуди навіть купи будівельного сміття проглядали... І вода в річці неприємно вразила - якась каламутна і брудна... Міль, напевно, сто нею лоцман маневрував, залишивши зліва на вході інший, не менш солідний порт Сієтл, і пройшовши косяк різних за висотою і конструкцією мостів, поки не підійшли до притоки іншої річки, під назвою Вілламетт. Ось тут сам Портленд і розташовується, на самому їхньому злитті. Найбільше місто в штаті Орегон, і його ж столиця. Це практично біля самого кордону з Канадою. Поруч із теж далеко не дрібним їхнім портом Ванкувер. А ще Портленд носить дві неофіційні назви - місто мостів і місто троянд. Мостів через обидві річки не міряно. Усіляких різних. А троянди... їх масово вирощують тут. Приблизно, як тюльпани в Голландії. І не тільки троянди. До речі, Портленд вважається найзеленішим і екологічно чистим містом у США з тридцятки їхніх найбільших. Хоча, якою жахливою постала перед нами річка, цього, ну, ніяк не скажеш... Уявляю, на скільки миль навколо її дельти океан стоками загаджений і вмертвлений!.. 

        Фіг  знає, куди затягли нас, поставивши до причалу, на відшибі, далеко від цивілізованих міських кварталів... Де там той зерновий термінал? Ясна річ, не в центрі ж міста йому перебувати! А десь ближче до його окраїн, а наш - саме в районі північно-західної околиці. Він тут, звісно, не один. Елеватори тягнуться по берегах обох річок, і в кожного - свій причал. Тому такий тандем іменується поняттям термінал. І саме зерновий термінал. 

      Та ще й погода спочатку ні в яку не наважувалася задаватися. Дощило періодично, осінь же як-не-як на дворі! А під час дощу навантаження незмінно припиняють, закриваючи кришки трюмів. Вантаж-то специфічний, намокальний. Ось так і проторчали біля причалу замість очікуваних трьох-чотирьох майже десять діб. Ну, і, звісно, поголовно безвилазно просиділи на пароплаві. Це я про можливі ознайомлювальні поїздки в місто і милування тими ж хваленими знаменитими міськими трояндами, наприклад. Хоча, що нам робити в цій багатій і розжирілій Америці з нашими жалюгідними грошима в кишені? Нехай навіть не якісь там, а повновагі американські долари... Грошима-то їх назвати важко, язик не повертається. Бо вже якось непомірно мало їх виходить у радянського моряка. Особливо, за тутешньої повальної дорожнечі! Вже краще навіть до них не торкатися, тобто зовсім не брати, далекоглядно залишити, приберегти до інших сприятливих часів, для майбутніх незрівнянно значно більш благородних і більш вдячних на віддачу в комерційному відношенні портів заходу. Це називається класти валюту на депонент. Принаймні, не понтуючись, саме так чинять усі розумні моряки, концентруючи в потужний кулак грошові потоки, висиджуючи, як казкова курка золоті яйця, саме свій майбутній урожайний порт заходу. Отже замовляти валюту у агента в Портленді, екіпаж не став. 

      Коротше кажучи, в місто ми свого носа так і не висунули. Але от не можу сказати, що все прошелестіло для мене так вже прісно і не залишило свого нехай і швидкоплинного сліду про далеку і чужу для нас державу, яку в народі називають Америка. Однак парочку пікантних гримас американської дійсності особисто я отримав, одну - на початку стоянки, другу - дещо іншого плану - наприкінці.

      Ось, наприклад, перша подія, хоча, в принципі, досить характерна для всього вільного світу, дуже по-своєму повеселила нас. Одним словом, курйоз цікавий...

      У відвертому неробстві стоїмо з Валеркою, вахтовим четвертим помічником. Вигреблися з ним із приміщень житлової надбудови назовні, на пару побродити, просвіжитися трохи, кисню ковтнути. Розмовою перекидаємося, покурюємо, спершись ліктями на дерев'яні поручні борту спардека*, якраз на вході, де верхній майданчик парадного трапа, від якого він спускається до причалу... Трохи осторонь поруч із нами матрос пильнує.

      І тут незайману тишу порушує нахабний і настирливий скрегіт гальм. Дивимося, у нас під носом, впритул до пароплава, по суті, прямо у трапа, хвацько зупиняється таксі. З нього вишкрябуються три громадянки, на перший погляд, невизначеного віку, десь трохи за тридцять (це ми вже потім, під час ближнього контакту, більш детально їх розглянули). Одна з них - чорношкіра, негритянського походження, загалом, конкретна «шоколадка», а дві інших - європеїдного типу: блондинка, явно фарбована, і крута брюнетка. Помітно «веселі», їх пристойно водить, хоча на ногах ще тримаються. І чешуть вони прямо по нашому опущеному на причал і поки що доволі крутому трапу (бо стоїмо ще зовсім не привантаженими). Принаймні, дуже стараються, лізуть наполегливо, мало не на корячках, того й гляди, з нього зірвуться. Тому як п'яненька дамочка, та ще й на шпильках, та по металевих сходах круто вгору - треба прямо сказати, вельми цікава картинка з боку. Але, мабуть, уже чимало досвідчені скелелазки, звичні для них складні виклики реальності. Не лякають їх труднощі, ну й висота теж їм підкорюється. Тим паче їх троє. І кожна у своєму ключі завзято дереться, часом зісковзуючи туфельками зі сходинок, перемагаючи себе й обставини ззовні. Нам їхня поява і наближення з кожним їхнім кроком стає дедалі цікавішою. Нарешті перша з трійці - та, що брюнетка - з'являється перед нашим поглядом, наводить різкість на нас. Решта злегка відстали - все ще десь на середині борсаються, напевно, шпильки на їхніх туфлях трохи вищі, та й, імовірно, з фізпідготовкою в них дещо не склалося... трохи гірша ситуація, ледве підкорюють свій Еверест...