Частина 2. А Тихий Океан Такий Тихий...

Мореас Фрост

                                                          «ОКО» ДИЯВОЛА

   Ось, мабуть, і почалося... Герой уперше перетинає

грізний Тихий океан із заходу а схід. І вперше прямує

на Штати. Прояснився, нарешті, і порт навантаження -

Портленд, штат Орегон. Дивно, але насправді Тихий

океан, виявився дійсно напрочуд тихим

                                       Частина 2. А Тихий Океан Такий Тихий...

      Після абсолютно порожнього, навіть сумного, проміжного вояжу з постачальницьким рейсом до рибалок, які промишляють біля курильського острова Шикотан, розташованого над самою верхівкою японського острова Хоккайдо, слава Богу, нарешті, можна вважати, завершився етап нашого каботажного* плавання, що раптово трапився. Через мою кричущу недосвідченість у подібних походах, він не приніс особисто для мене, як то кажуть, ні грошей, ні почестей, а звідси і морального задоволення. І я зі збільшеним ентузіазмом і настроєм сприйняв цікаву з погляду географії і цілком благу звістку, послану нам з «Олімпу» рідного пароплавства: готуватися до наступного рейсу з перевезення зерна з боку західного узбережжя Північної Америки. Своїми ж вухами і руками приймав цю так звану диспетчерську* радіограму. Вочевидь, черговий підписаний у «верхах» історичний контракт з імпортних поставок пшениці, про який говорили ще до нашого візиту дружби до рибалок, саме наспів. Майже своєчасно. Щоправда, куди конкретно підемо - до Канади чи Штатів, а отже, і порт призначення - поки що в РДО замовчувалося. Ця незмінно і завжди інтригуюча для поголовно всіх на пароплаві інформація застала нас у момент, коли ми тільки-тільки «відв'язалися» від плавзаводу, у якого забирали готову продукцію. Про це, природно, усім, крім керівної верхівки судна, поки знати було не обов'язково. До того ж частенько бувало, що рішення в пароплавстві могли переграватися або на певний час відтягуватися. Тому екіпажу по судновій трансляції було лише сухо оголошено, що прямуємо під вивантаження рибопродукції в порт Находка. І оскільки від «підписки про нерозголошення» інформації, одержуваної через радіолистування, нас, радистів, ніхто не звільняв, то ми з начальником були німі, як риби. Хоча допитливих підбурювачів, та й просто пустопорожніх допитливих, довідатися про нашу подальшу долю, завжди вистачало з лишком. До кого не ткнись, скрізь дістають одним і тим самим риторичним запитанням (а раптом проговоримося), чудово розуміючи, що кому-кому, а вже нам-то вся інформація достеменно відома. Розуміли також, що відверто говорити ми за жодних обставин не станемо. Але все одно «вудку закидали», про всяк випадок.

       А знати всі карти в розкладі декому дійсно було дуже на руку. І це не дивно. Як це зазвичай відбувається на будь-якому виробництві, і судно - не виняток, хтось уже в принципі зазбирався в чергову свою відпустку, вірою і правдою відпрацювавши свій термін, чесно заслужив його, сподіваючись і уповаючи на свою близьку заміну. Ну, а бували і «темні конячки» - дехто з плеяди приблатнених «товаришів», які випадково затесалися в екіпаж і без року тиждень пропрацювали на судні. Можливо, вони розраховували на більш «адекватні», «людські» рейси. Але тепер, чимало розчарувавшись і засмутившись через не зовсім райдужну, на їхню думку, ближню долю, що складається, своїми таємними «стежками» виношували ймовірні плани з підготовки ґрунту для близького прощання з пароплавом, що «невдало бігає», але ніяк не хотів виправдовувати їхніх «високо шляхетних» цілей і далекосяжних сподівань та надій. А дехто приходив відверто перекантуватися, пересидіти рейс-другий, в очікуванні «свого», «білого» пароплава. Адже різний траплявся народ. Як правило, це були нецікаві й ненадійні люди, до того ж не компанійські. Про втечу таких якраз ніхто не сумував і насильно не збирався утримувати їх.

      Нічого, терпіти невідомість ні тим, ні іншим не довго залишалося, скоро всі поголовно дізнаються що, коли, куди і на скільки. Кілька днів переходу до Находки, ну, і стільки ж приблизно біля причалу...

      А як на мене, так я одразу і надовго прикипів душею до цього мого трудівника-парохода. Та за всіма статтями красеню! І різнобічного плану рейси душу лише тішили і зігрівали, і навіть надихали. Цілком вважав їх на рівні і вкрай цікавими для мене, ще не настільки затятого, молодого моряка. Фактично від самого початку моєї появи на пароплаві після його приймання в країні Поляндія зі стапелів Гданська. Я тоді у складі останньої невеликої групи спішно приєднався до екіпажу в литовському порту Вентспілс, куди судно направили на бункерування паливом для виконання першого свого рейсу, запланованого після обов'язкових післябудівельних ходових випробувань і процедури розмагнічування корпусу. І після цього ми славно походили і багато де встигли побувати. Ну, хіба що цей, минулий рейс, осібно виділився з чудової низки наших вояжів, не дуже радував. Але він був швидкоплинним. Тому це таке, дрібниці життя… Зате абсолютно все на цьому новому солідному, міцному пароплаві мене цілком і повністю задовольняло. У тому числі і моє робоче місце - радіорубка - з найсучаснішим на цей час обладнанням. А от щодо умов проживання на судні, то й казати нема про що. Приміром, каюти для всього командирського складу, у число яких, саме собою, входили і радіоспеці, були тут зі всіма побутовими зручностями - з окремим індивідуальним санвузлом. Так, це, звичайно, немаловажний, відрадний факт, але це таке… А от що особливо було цінним, мені шикарно підфартило з новим начальником рації Сергієм Бородинським, який цього рейса замінив булого, штатного - Миколу Мельникова, про прощання з яким я абсолютно не сумував. Від самого початку зустрічі з Сергієм, а він був місцевим, владивостокцем, ми прекрасно заладили, зажили душа в душу, ніби сто років з ним зналися, міцно прикипіли один до одного. Але ж усього нічого, і кількох місяців не минуло, як почали трудитися пліч-о-пліч... За віком із ним близькі, і ментально, душами перейнялися разюче. Розуміємо одне одного з півслова, з півпогляду. Ось тому-то я до цього часу не робив спроб навіть візуалізувати для себе думку, залишати це своє давно звично насиджене робоче місце. Хоча ось уже майже рік відпрацював на ньому, і з повною підставою міг би розраховувати на свою законну відпустку. Якби, звісно, дуже захотів... Тим паче що вдома не був, почитай, понад півтора року, з урахуванням піврічного терміну роботи ще на одному, своєму найпершому, початковому пароплаві, на «Осипі П'ятницькому». Але от не захотів... А, бачив бог, даремно не захотів!..