Потім Сіман збагнув, що Рован чи Данасін, мабуть, якось подіяли на нього, притлумивши страх і горе. Він не дуже побивався за батьком, радше гнівався на нього через пожадливість та черствість. Батько міг би повернути назад, задовольнившися тими кількома макрелями. Так, вони б зараз лаяли обридлу рибу на сніданок, обід та вечерю — але Томмік був би живий!
А тепер навіть тіло брата він не міг принести додому, щоб поховати.
Хельваси навантажили у човен три мішки з зерном – ячмінь, квасоля та кукурудза. Ще вчора він скажено радів би такому дарункові, а зараз — хіба це втішить матір? Хіба поверне їй чоловіка й сина?
Проте, сердячись на батька, він все ж не так був роздавлений горем, як очікував, а ще менше боявся нічного переходу через шхери у човні. А боятись було варто, адже шхери слугували не таким вже надійним захистом від обстрілу. Так, човнові було де укритися між скелями й валунами, але примхливі течії підвищували шанс розбитися, надто у темряві.
Відплиття призначили на той самий передранковий час, коли вода робилася теплішою за повітря, і повите серпанком спокійне море не передвіщало ніяких несподіванок. Звичайно, вітру не було, щоб розгорнути вітрило, а плюскіт весел міг привернути увагу пауранців, проте, на щастя, Данасін не потребувала весел.
Сіман бачив хельвасів уперше в житті. Він знав, що це дивовижні воїни, які здатні голіруч розбивати кріпосні ворота й топити ворожі судна, він чув багацько оповідок про Демонічні війни, від яких королевство Меріссі свого часу сильно потерпіло. Він знав, що людство вистояло завдяки хельвасам. Ну і ще завдяки тальцитовим кулям пауранських демоноборців, але зараз Сіманові не хотілося визнавати хоч якісь заслуги Паурану.
Проте, Данасін та Рован не дуже були схожі на воїтельок, здатних втопити корабель. Вони розмірковували, як потрапити до міста потайки. Вони торгувалися про щось з пауранським адміралом. Може, легенди той… трохи перебільшували?
І лише по відплитті Сіман уперше побачив, як хельваси застосовують свою силу.
Сіман, сидячи на носі, пошепки вказував напрямок, Рован направляла стерно, а Данасін рухала човна силою Руаху. Власне, здавалося, що вона просто куняє, загорнувшися у свого плаща, на носі човна.
— Як вона це робить? — не витримавши, запитав нарешті Сіман. — Та ще й сидячи спиною…
— Це ж море, — знизала плечима Рован.
Її слова геть нічого не пояснили Сіманові. Рован дратувала його подеколи. Наче їй завжди хотілося показати, що вона не така, як решта людей, вона Хельвас, вона особлива. Велике цабе. Данасін поводилася інакше. Вона була трохи схожа на тих літніх рибалиць, верствачок матері, які ніколи не здіймали гармидеру в шинку Білої Роґ, вихваляючись своєю здобиччю, а смолили свої люльки у кутку, мовчки потягуючи пиво та помацуючи у фартухах ті кишені, що приємно обважніли після здачі вилову до рук перекупів. А Рован була як ті юнаки та дівчата, схожі на самого Сімана, готові руки собі вивихнути, показуючи, якого тунця вони сьогодні витягли.
— Я знаю, що це море, — буркнув Сіман. — І що з того?
— Вода — найкращий провідник Руаху, — трохи зверхньо пояснила дівчина. — Вогонь надто невірний та перемінний, повітря надто розріджене, земля навпаки, заважка. А от у воді Руах циркулює вільно. Той, хто бачить течії Руаху і керує ними, той, вважай, керує водою.
— Бачить? — уточнив Сіман, дивлячись на заплющені очі Данасін. — Тож ви, Хельваси, можете бачити в цілковитій темряві?
— Не завжди, але найчастіше — так.
— Те, що ми можемо бачити в темряві, — хороша новина, — раптом сказала Данасін, розплющивши очі. — Погана полягає в тому, що можуть бачити й нас.
— Хто? — дівчина підхопилася так, що човен хитнувся. — Де?
— Хтось у форті, — відповіла лицарка. — Ти б відчула це раніше, якби не правила теревені.
Ось тобі, — зловтішно подумав Сіман.
— Може, це… емісар? —з надією запитала тайваска. — Може, він у полоні там, у фор…
Гарматний постріл перервав її слова. І за ним почувся звук, від якого Сіманова душа мало не вистрибнула з тіла через борт у воду.
Виття гарматня, розтинаючого повітря.
— Не бійся, — сказала Данасін, зводячись на весь зріст на носу човна. Попри весь страх, Сіман здивувався, як довершено ця опасиста і наче незграбна жіночка тримає рівновагу.
І раптом весь страх десь пішов. Розчинився у імлі, теплій, як материні обійми. Сіман знав, що це не його власна відвага, що це хельваси беруть його під свій охоронний щит — але він не смів і не хотів заперечувати.
— Це ядро ще не в нас, — спокійно сказала Данасін. — Лише пристрілка. Рован, до весел. Сімане, настав твій час показати, як добре ти знаєш шхери.
Треба було віддати Рован належне: на веслах вона була дуже вправна. Загрібала не гірше за будь-якого хлопчака. Руде волосся, потемніле та набрякле серпанковою вологою, липло їй до лоба.
— Стернуй, не витріщайся, — просичала вона, і Сіман з несподіванки переклав руль так різко, що човен мало не зачерпнув бортом. Такий поштовх міг би перекинути Данасін, якби її почуття рівноваги не було досконалим.
Недарма ж кажуть, що галлікарі народжуються як не в воді, то на гілках дерев.
— Плавніше, юначе, — тільки й сказала вона, коли гарматень плюснувся десь у півсотні саженів від човна.
Сіман скерував човна у тісний прохід між двома скельними острівцями, які від воли та віку стали формою схожі на гриби.
Майже одразу в верхівку одного з них вдарив другий гарматень. Скалки граніту полетіли на всі боки, змусивши Сімана пригнутися.
— Вони ціляться на сплески Руаху, — з цікавістю промовила Данасін. — Пограємося трошки…
Вона схрестила руки на грудях та схилила зосереджене обличчя. Пролунав третій постріл — і цього разу Сіман побачив на власні очі, як розжарений гарматень загальмував у повітрі та плюхнувся у воду зі страшенним недольотом. Проте Рован знадобилися всі зусилля, аби човен не надто повело вбік.