Перший

Міньяр з синами вийшов у море перед світанком, коли ранковий серпанок, що піднімався від зігрітої сонцем за день води, надавав надію, що з пауранських кораблів не помітять рибальського човна.

Сіманові здавалося, що пауранці почують рипіння кочетів та плюскіт весел навіть з такої відстані. У шхерах був прихисток від гарматних ядер, але від шхер вони відійшли, і Сіман не знав, як далеко.

Вони вже закинули мережу кілька разів, і на дні човна плюскотіло зо три десятки оселедців, трохи окунів, трохи макрелі. Цього вистачило б віддалити ще на кілька днів примару голоду, яка висіла над усім містом, але Міньяр хотів більшого. Здобичі, яку можна виміняти на хліб та овочі в селян, що стали останнім часом до холери вибагливими і лупили з бідних рибалок три шкури. Або навіть щось таке, що можна продати у палац, і отримати не ячменю з палацових комор, який роздають нужденним по чашці на день, а відбірного борошна чи квасолі.

Сіман не хотів ризикувати заради мішка з борошном. Він був згодний хлебати пусту рибну юшку, аби не наражатися на пауранські гармати. А головне — не наражати Томміка. На березі здавалося, що батько має рацію: якщо пауранці розіб’ють човна, Гедда залишиться жива. «Нема королеви — нема королевства, нема жінки — нема родини», казали в Меріссі. Але зараз Сіман думав, що утрьох з матір’ю вони вже відчепили б оту мережу від скелі, за яку вона зачепилася, чи витрусили з неї купу водоростів, яка, мабуть, заплуталася у неводі… а руки Томміка не могли вибирати мережу так вправно, як міцні руки матері. Вони б уже вибрали невод і були у безпеці, під захистом шхер…

— Анахід, дочко великого Бога, врятуй нас від ока ворожого злого, — пошепки молився Томмік. — Анахід, дочко великого Бога, врятуй нас від ока ворожого злого…

— Замовкни і тягни, — буркнув батько.

Мережа не піддавалася.

— Застрягло, — прошепотів Томмік.

— Щось велике, — обнадійливо відповів батько.

— Або купа трави, — сказав Сіман. Батько зиркнув з-під лоба, і раптом мережа тріпонулась в їхніх руках.

— Я ж казав! — видихнув Міньяр. — Тягніть!

Від суші міцніше задув вітер, і трохи розвів туман. Сіман, роззирнувшись, побачив саме те, чого боявся:  їх дуже далеко віднесло від шхер. Якщо їх зараз помітять… Сімана кинуло в піт, вже не від тяжкої роботи, а від страху. Пауранці нищили рибалок, що виходили у море. Розстрілювали з гармат безжально, як ворогів. Їхні гармати били далеко, а каноніри були добре навчені.

Мережа затріпотіла сильніше, і крізь воду показалося тіло рибини – чималого, щонайменше в п’ять ліктів, тунця.

— Ось бачите? — переможно запитав Міньяр. — Їдла, що ми наміняємо, вистачить на цілий тиждень!

Сіман відчув недобре.

— Або нас застрелять…

— Стули пельку і тягни! — Міньяр не гримнув на сина лише тому, що намагався триматися тихо.

Але це було не так просто, бо тунець триматися тихо не хотів, і віддавати своє життя без бою не збирався. Плюскіт робився голоснішим з кожною спробою витягти мережу, і раптом передранкову тишу зруйнував постріл гармати.

Сіман не став чекати батькового наказу, а висмикнув линву, яка стягувала мережу. Тунець вивернувся з неї та був вільний раніше ніж Сіман з батьком ухопилися за весла. Від звуку ядра, що розсікало повітря, робилося млосно.

Ядро шубовснуло у воду ступнях в тридцяти від човна.

— До шхер! — гримнув Міньяр, і вдвох із Сіманом вони почали несамовито веслувати.

— Анахід, дочко великого Бога, врятуй нас від ока ворожого злого! —Томмік молився тепер на повний голос. — Анахід, дочко великого Бога…

Знову пролунав постріл, і моторошне виття ядра почало наближатися. Сіман та Міньяр гребли так, що весла ледь не гнулись. Гарматень впав у воду попереду, здійнявши хвилю, як мало не перевернула човна. Томмік злякано скрикнув.

До шхер залишалося гребків з п’ятнадцять, коли третє ядро влучило просто в корму човна, вбивши Міньяра й Томміка та відкинувши Сімана через борт. Човен розлетівся на друзки.

Сіманові ще стало сил виринути з води та вчепитися в уламок щогли. Обмотавши руки рештками линви, він схилив голову на дерево і знепритомнів.

Останнім, що він бачив крізь болісну імлу, був чорний силует судна, яке щойно потопило їхній човен, знищивши половину родини. Потворна споруда, величезна та незграбна, схожа більше на труну, ніж на корабель, височіла посеред затоки, перекриваючі входи та виходи. Перші промені сонця освітили прапор на її найвищій щоглі: золотий двоголовий дракон на чорному тлі. Літери, схожі на патьоки вапна, бігли згори вниз чорним бортом, утворюючи назву «Манаввар», що мовою пауранців означало «Завойовник».

«Манаввар» очолював ескадру, що складалася з шести кораблів. Три лінійних кораблі і два фрегати, устатковані паровими машинами, розтяглися ланцюгом біля входу в затоку. По той бік ланцюгу на рейді стояв ще один корабель, майже крихітний у порівнянні з цими громаддями — бриг «Буревісник».

На шканцях, загорнувшись у червоний у плащ, стояла невисока, але міцна жінка. Вона не вперше чула ці постріли, і добре знала, що вони означають. Проте капітан «Буревісника» Кейн Геджлі ніколи не бачив, щоб лицарка Хельвас давала волю своїм почуттям.

Її зброєносиця, рудоволоса дівчина років вісімнадцяти, свої почуття тамувати ще не навчилася. Вона ходила шканцями взад-вперед, наче палуба була гаряча і пекла їй п’яти. Проте, це було цілком природно, бо в дівчині все видавало уродженку Шіа: і руде волосся, і світла шкіра, вкрита ластовинням, і вдача, вибухлива, як порох, і непосидюща, мов живе срібло. І неприязнь до нього, Кейна Геджлі, вельстаадця з крові та кості. Дівчина подобалася Кейнові, але він волів триматися суто ділових стосунків. Поки що дві його пасажирки ніяк не проявили себе, але Хельвас є Хельвас.

— Вони потопили якогось бідного рибалку. Знову, — сказав Кейн, піднявшися на шканці.

— Трьох, — відказала дівчина. — Один може бути ще живий. І ми нічого не зробимо. Знову. Ми добре вміємо не робити нічого.