Сліди на склі

Голлі

Я не могла наважитися знову заговорити з Нейтом після того, що сталося в цоколі. Але думки про світлину 1999 року та його слова про матір не давали мені спокою. Можливо, мені справді потрібно зателефонувати своїй матері? Вона забрала мій телефон ще тоді, коли ми тільки їхали до цієї клятої школи. Проте тут має бути хоч якась можливість зв'язку.

Сідні поруч зі мною зосереджено виводила чергову формулу з хімії у своєму зошиті.

Я легенько штовхаю її лігтем у бік:

— Сід, а тут десь можна зателефонувати?

— Кому це ти зібралася дзвонити? — не відриваючись від конспекту, тихо запитує вона.

— Мамі. Мені терміново потрібно в неї дещо запитати.

— Не вийде, Голлі. На території «Айронкліффу» майже взагалі немає мобільного зв'язку, тут стоять глушилки.

— А якщо станеться щось екстрене? Ну, там... швидка чи щось таке?

— Тут є власні лікарі й якийсь один екстрений стаціонарний телефон у кабінеті дирекції, але він призначений виключно для служб, — дівчина нарешті піднімає на мене здивований погляд.

— Чорт... — тихо проціджую я.

— Міс Аллен та міс Дримот, я вам часом не заважаю? — суворий, сухий голос містера Ейнслі змушує нас обох здригнутися.

Я піднімаю погляд на вчителя хімії, який зупинився біля дошки з крейдою в руці:

— Вибачте, містере Ейнслі.

Вчитель невдоволено зітхає й продовжує монотонно пояснювати складну тему уроку.

Але я вже його не слухаю. Думки хаотично рояться в голові. Цікаво, Нейт зачинив архів після того, як я втекла? І головне... це ж точно він відніс мене до ліжка. Я переконана в цьому. Я відчувала його присутність у тій напівтемряві всім своїм нутром — цей специфічний запах тютюну та холодного шторму.

І навіть зараз, у цьому кабінеті хімії, я виразно відчуваю, як його важкий погляд буквально пропалює мені потилицю.

Я повільно, ніби випадково, трохи розвертаюся на стільці й кидаю швидкий погляд на задній ряд.

Нейт сидить там, відкинувшись на спинку стільця, і не зводить із мене своїх сірих, виклично-холодних очей. Наші погляди перетинаються всього на частку секунди, і в мене перехоплює подих. Я негайно відводжу очі назад до дошки, а серце починає шалено калатати об ребра.

Дзвоник гучним, дзвінким ехом розійшовся по всьому класу, відбиваючись від високих стель.

— Можете бути вільними, — мовив містер Ейнслі, повільно згортаючи свої записи й протираючи окуляри.

Ми із Сідні швидко склали зошити та ручки в сумки й одними з перших вийшли з кабінету в гамірний коридор. Не встигли ми зробити й десяти кроків, як нас наздогнав Девід:

— Привіт, Голлі! — його м'який, приязний голос змусив мене зупинитися.

Я легенько кивнула Сідні й показала їй пройти трохи вперед, щоб я могла спокійно поговорити з ним. Дівчина грайливо підморгнула, кинула мені повітряний поцілунок і слухняно зробила кілька кроків убік, але продовжувала хитро озиратися.

— Ти щось хотів? — запитала я, повертаючись до хлопця й перехоплюючи ремінець сумки.

— Просто хотів запитати, чим ти будеш займатися у вільний час? — Девід ніяково засунув руки в кишені темних штанів і посміхнувся.

— Зазвичай ми із Сідні ходимо до бібліотеки. Вона читає вульгарні романи, а я — Стівена Кінга.

— Я теж люблю Кінга, — він щиро подарував мені свою теплу посмішку, у якій не було й краплі тієї отруйної зверхності, яка зазвичай виходила від Блеквуда. — Тож... не хочеш прогулятися околицями школи?

— Якщо це буде не травмонебезпечно, то я тільки за, — посміхнулася я у відповідь, згадуючи свої минулі пригоди.

— Супер! Зустрінемося під час вільної години біля головного входу.

Я кивнула, і Девід, попрощавшись, пішов далі коридором. Я прискорила крок і наздогнала Сідні, яка вже чекала на мене, прихилившись до масивної кам'яної колони.

— І що ж хотів містер неперевершеність Де-е-евід? — вона навмисно розтягнула його ім'я співочим, драматичним голосом.

— Перестань, — я легенько штовхнула її в плече. — Ми лише погуляємо.

— Тобто я сьогодні буду одна в бібліотеці? — дівчина театрально приклала долоню до грудей, удаючи глибоку образу.

— Виходить, що так.

— Ти коза, Голлі!

— Це ще чому?! — здивувалася я, припіднімаючи брову.

— Бо залишаєш мене одну через хлопця!

— Це всього лише один раз, Сід.

— Усі ви так кажете! А потім — весілля, діти, сім'я, великий будинок за містом...

— Ти надто квапиш події! — відповіла я, щиро сміючись із її безглуздих фантазій.

Проте, розвертаючись разом із Сідні в бік сходів, я раптово спіткнулася поглядом об Нейта. Він виходив із класу хімії слідом за нами, тримаючи руки в кишенях. Його сірі очі важким, пекучим вантажем впилися в моє обличчя, змушуючи посмішку миттєво згаснути на моїх губах.

______________

Після уроків я швидко переодяглась й вийшла на свіже повітря. Територія довкола школи була вкрита вогким осіннім туманом. Я зупинилася на кам'яному ґанку в очікуванні Девіда, спершись на високу колону, і повільно оглядалася по сторонах, шукаючи його серед інших учнів.

Раптом чиїсь важкі руки несподівано й міцно обвили мою тонку талію ззаду.

Я дригнулася всім тілом, а всередині все стиснулося від раптового спалаху нудоти й страху. Я ненавиджу, коли хтось торкається мене без мого дозволу. Це миттєво повертає мене в ті жахливі спогади з минулого.

Різко вирвавшись, я зробила крок уперед і швидко розвернулася, готові вліпити ляпаса або закричати.

Але переді мною стояв Девід. На його обличчі грала безтурботна, широка посмішка — він очевидно гадав, що це був милий, романтичний жест.

— Йдемо? — легковажно запитав він, нічого не помітивши.

— Так... — стримано відповіла я, намагаючись вирівняти прискорене дихання.

Девід розвернувся й пішов убік стежки, що вела до старого лісу, який оточував «Айронкліфф». Я пішла слідом за ним, засунувши руки глибоко в кишені й натягнувши капюшон.