Привиди минулого

Голлі

Я багато чого в житті так і не змогла зрозуміти. Як насправді формується щира дружба? Яке призначення кожного з нас у цьому брудному світі? Що було б із моїм життям, якби тато досі був живий?

І прямо зараз я категорично не розуміла іншого: чому за всі ці роки я жодного разу не бачила Ноя Блеквуда поруч із моїми батьками? Вони існували разом тільки тут — на цьому знімку, на який я беззупинно дивлюся вже третій день поспіль.

— Чому ти взагалі так довго возишся з цією «Керрі»? — тихо запитує Сідні, зручніше вмощуючись у своєму ліжку перед сном.

— Просто дивлюся на неї під іншим кутом, — відповідаю я, не відриваючи очей від сторінок.

— Та там кут один: хто ображає дівчину — той помирає, — хихикає вона.

Я легенько посміхаюся, але згодом питаю вже серйозніше:

— Ти хотіла вбити його?

— Кого?

— Того хлопця... який тебе образив?

— Ні, я... це було просто в моменті, розумієш? — Сідні зітхає, обхоплюючи ковдру руками. — Точка кипіння. Коли ти більше терпіти просто не в змозі.

Вона нахиляє голову й уважно вдивляється в моє обличчя:

— А яка була твоя точка кипіння?

— Мій вітчим, він...

Я міцно стискаю ноги, відчуваючи, як до горла підступає глухий нудотний ком лише від однієї згадки про той жахливий день.

— Ти не хочеш про це говорити? — м'яко перебиває Сідні.

— Не хочу. Але ж ти явно хочеш дізнатися?

— Дуже, — чесно зізнається вона. — Можливо, перед сном уявлятиму, як власноруч вбиваю його.

Я мимоволі всміхаюся — ця дівчина справді трохи навіжена, але в цьому є своя чарівність.

— Він зґвалтував мене, — карбую я гірку правду, яка роками пекла мене зсередини.

Деякий час у кімнаті панує мертва, важка тиша. Сідні просто завмирає на місці й навіть не рухається, шокована моїм зізнанням. Я миттєво натягую на обличчя свою звичну, фальшиву посмішку — той захисний панцир, який ношу вже занадто довго.

— Усе добре, чесно. Точка кипіння вже минула, — намагаюся звучати якнайспокійніше.

— Мені так шкода, Голлі... — тихо шепоче вона.

— Усе справді добре, чесно. Давай лягати, бо я не хочу завтра ходити, як сова з чорними мішками під очима.

— Добре... Зате тепер я точно зможу уявити, як жорстоко вбиваю твого вітчима.

— Це було б просто чудово, — легенько сміюся я.

Я нарешті вкладаюся в ліжко й вкриваюся ковдрою. Але бажання спати немає зовсім. Мозок пульсує від адреналіну та спогадів.

Я терпляче чекаю годину, а може й більше, поки Сідні не почне тихо та мірно сопіти уві сні. Переконавшись, що вона міцно спить, я повільно й безшумно підводжуся з ліжка. Мої ноги ступають на холодну підлогу. Я швидко одягаю темні лосини та тепле худі Нейта, яке так і не віддала йому після тієї ночі на скелях. Воно досі зберігає його специфічний запах — суміш терпкого тютюну, нічного шторму та гіркого парфуму.

Обережно відчинивши важкі двері, я вислизаю з кімнати в темний, абсолютно порожній коридор «Айронкліффу», готова знайти той клятий архів на цокольному поверсі.

Мої тихі кроки ледь чутно відбиваються від високих кам'яних стін похмурого коридору. Раптом попереду лунає важке шаркання — хтось із патрульних чи наглядачів. Я миттєво згортаюся в глибоку тінь між масивними колонами й тамую дихання. Чекаю кілька довгих секунд, поки кроки остаточно віддаляться, і знову продовжую свій шлях.

Я повільно спускаюся до головного холу, а звідти — ще нижче, у цокольний поверх. Це саме те похмуре, холодне місце, де ми нещодавно прибирали разом із Нейтом. Я добре пам'ятаю, що праворуч, у глибині темного коридору, були ще одні масивні дерев'яні двері.

І дійсно, підійшовши ближче, я помічаю стертий металевий напис: «Архів».

Я з надією торкаюся важкої латунної ручки й тисну донизу. Вони зачинені. Наглухо.

— Чорт, — тихо проціджую я крізь зуби.

Я, звісно, не особливo розраховувала, що двері виявляться відчиненими, але якась маленька дитяча надія все ж жевріла всередині. Недовго думаючи, я дістаю з коміра худі маленьку металеву шпильку. Колись у минулому мені вдалося відкрити подібний замок... Правда, я вже й гадки не маю, як саме це зробила і з якого боку підступитися до свердла.

— Що ти тут робиш, Аллен?

Від цього несподіваного, оксамитового й небезпечного голосу прямо над моїм вухом по моєму тілу миттєво біжить табун липких мурашок. Я різко повертаюся.

Нейт стоїть практично впритул, повністю перекриваючи собою вузький коридор, через який я щойно пройшла. На ньому темна футболка, а сірі очі в цій напівтемряві здаються майже чорними.

— А ти? — намагаючись утримати рівний тон, кидаю я.

— Я слідкую за порядком, — спокійно відповідає він, злегка нахиляючи голову.

— Це твої офіційні обов'язки? Чи ти сам собі це вигадав?

— Просто слідкую за тобою, пташко, — Блеквуд робить крок уперед, змушуючи мене спиною притиснутися до дверей архіву. — Що ти шукаєш у цьому архіві?

— Тобі яка різниця?

— Ти взагалі можеш хоч раз відповісти без свого чергового «питання на питання»? — у його голосі чується легке роздратування.

— Ні, це моя фішка, Блеквуде.

— Я бачу, — він отруйно посміхається. — Допомогти?

Я підозріло примружуюся й повільно відходжу вбік. Нейт неспішно занурює руку в кишеню штанів, дістає важку залізну зв'язку ключів і без жодних зусиль відмикає старий замок. Клацання лунає на весь порожній коридор.

— Звідки в тебе ці ключі? — здивовано виривається в мене.

— Я розумний, — вальяжно відповідає він.

— Це не відповідь.

— Ти теж не відповіла, чому ти тут, — паррує він, опускаючи руку.

Я натягую наймилішу зі своїх фальшивих посмішок:

— Дякую, що відкрив. Тепер можеш іти.

Я штовхаю масивні двері й збираюся зробити крок у темряву архіву, але Нейт діє миттєво. Його залізні пальці міцно затискають моє зап'ястя, зупиняючи на місці. Подих гарячим струменем торкається моєї щоки, коли він нахиляється до самого мого вуха:

— Простого «дякую» надто мало, пташко.