Фехтування словами

Голлі

Минуло сім днів з того моменту, як Боффорт випустила мене з ізолятора. Тиждень абсолютної, здавалося б, сірості й рутини. Але я все одно не могла викинути з голови ту ніч: темні підземні тунелі, гуркіт океану біля підніжжя скелі, крижаний вітер і тепло його кофти, яке ще довго залишалося на моїх плечах.

Я з усіх сил намагалася триматися від Нейта подалі. Блеквуд — це ходяча катастрофа, суцільні неприємності, у які я не збиралася влазити знову. Але в цьому концтаборі під назвою «Айронкліфф» доля мала на мене власні плани, і мені довелося отримати абсолютно новий експірієнс.

Як виявилося, у нашій «елітній» розкладі є обов'язкові заняття з фехтування.

Ми з Сідні зайшли до роздягальні, де вже панував шум і запах свіжої лакованої шкіри та антисептика. Спочатку ми переодягнулися в щільні спортивні костюми, а поверх почали натягувати важке, білосніжне екіпірування.

Це був цілий ритуал. Спочатку — захисний пластирон на груди, який щільно прилягав до тіла й мав берегти від сильних прямих ударів. Зверху на нього надягався важкий, товстий колет із довгими рукавами та коміром-стійкою, який надійно закривав шию. Далі йшли такі ж цупкі фехтувальні штани до колін на бретелях і високі гетри, що повністю закривали ноги. На руки ми натягнули спеціальні рукавички з довгими манжетами, які заходили прямо під рукави колета, а в руках опинилися важкі сірі маски із міцною металевою сіткою, через яку світ здавався розкресленим на дрібні клітинки.

Я покрутила в руках рапіру. Гнучке, але гостре металеве лезо відбивало холодне світло ламп.

— Ти взагалі колись тримала це в руках? — пошепки запитала Сідні, гарячково застібаючи блискавку на своєму колеті й з острахом розглядаючи зброю.

— Ні, — відрізала я, перехоплюючи рукоятку зручніше й натягуючи маску на обличчя. — Але звучить як чудовий спосіб випустити пару.

Ми з Сідні заходимо в просторий спортивний зал з високими стелями та дзеркальними стінами. Моє дихання під маскою на мить замирає — я миттєво впізнаю Нейта за статурою, навіть коли він стоїть спиною до мене. Але він не один. На його плечі буквально висить Вівіан, щось щебечучи йому на вухо. Після тієї перепалки в їдальні вона жодного разу не підходила до мене. Ця думка неприємно зачіпає: якщо мене після бійки відправили в крижаний ізолятор під землею, то що взагалі з нею зробили?

Зал наповнюється тишею, коли всередину заходить тренер. Містер Елордi.

Він розправляє плечі, оглядаючи нас, і дружньо всміхається:

— Ну що, мої друзі? Так, новенька, йди до мене.

Я неохоче підходжу до чоловіка. Він вищий за мене, але все ж не такий високий і кремезний, як Нейт. У нього коротке каштанове волосся, акуратно виголене по боках, і теплі карі очі. Його тоненькі губи розтягуються в підбадьорливій посмішці:

— Ти колись фехтувала?

— Ні, ніколи, — чесно відповідаю я.

— Супер, люблю новачків! Так, всі інші розбиваємося по парах. Голлі, вірно?

— Так.

— Ходи сюди, я допоможу тобі опанувати базову стійку.

Містер Елорді стає за моєю спиною, підходячи значно ближче, ніж цього вимагає просте тренування. Він нахиляється, торкаючись моїх плечей, щоб розправити їх, і повільно проводить долонею вздовж моєї руки, коригуючи хват рапіри. Його подих торкається моєї шиї, коли він нахиляється, аби виправити положення моїх стегон.

І саме в цей момент я перехоплюю погляд через увесь зал.

Нейт стоїть у своїй фехтувальній стійці навпроти суперника, але його рапіра завмирає в повітрі. Всі його рухи стають рвучкими й неточними. Замість того, щоб відбивати випади, він пропускає простий удар у захисний колет, запізнюючись із захистом. Його темний погляд прикутий до рук тренера на моїй талії. Я фізично відчуваю, як від Блеквуда хвилями виходить лють.

Він робить ще один абсолютно недолугий випад, плутається в ногах і майже втрачає рівновагу.

— Блеквуде, ти сьогодні взагалі на тренуванні чи десь у хмарах? — гукає йому суперник.

Це стає останньою краплею. Нейт різко зриває з обличчя фехтувальну маску. Його волосся скуйовджене, вилиці натягнуті від гніву, а в очах палає справжня, неконтрольована дикість. Він з усієї сили кидає маску об дерев'яну підлогу — глухий, важкий гуркіт лунає на весь зал.

Нічого не пояснюючи, Нейт розвертається й швидким, розмашистим кроком прямує до виходу, важко грюкнувши дверима.

У залі панує тиша. Містер Елорді лише легенько хитає головою, поправляючи мою руку з рапірою, і з легким смішком каже:

— Ну, схоже, у когось сьогодні явно не день для спорту. Не зважай, Голлі, продовжимо.

Присутність тренера надто близько починає мене дратувати, особливо після цієї дикої вистави, яку влаштував Нейт. Я злегка повертаю голову й, намагаючись зберегти ввічливий тон, тихо кажу:

— Містер Елордi, можна трохи більше дистанції, будь ласка? Мені так буде легше зосередитися.

Його тонкі губи знову розтягуються в розуміючій посмішці. Він абсолютно спокійно відступає на крок назад, не виказуючи жодного ображеного вигляду:

— Звісно, Голлі. Без питань. Повага до особистого простору — це теж частина етикету фехтування.

Він відходить на безпечну відстань і далі пояснює все тільки словами та власним прикладом, показуючи рухи зі своєю рапірою. І з цього моменту тренування перетворюється на щось неймовірне.

Захисна маска приховує моє обличчя від усього світу, створюючи мій власний, маленький простір контролю. Я роблю перший правильний випад — лезо рапіри розсікає повітря з легким свистом. Потім ще один. І ще.

З кожною хвилиною я відчуваю, як сталь у моїй руці стає продовженням мого власного тіла. Ритмічний стукіт лез, човникові рухи ніг, концентрація на кожній секунді — це вимагає стільки уваги, що з моєї голови нарешті вилітають усі дурні думки. Зникає страх перед Шифером, глухий біль від ізолятора, плітки про Амелі і... Блеквуд із його отруйними очима.

Тут є тільки я, зброя й холодний розрахунок.

Коли Елорді поставить мене в пару із Сідні, ми починаємо навчальний бій. Ми обоє плутаємося, сміємося під масками, пропускаємо легкі уколи й знову стаємо в стійку. Я відчуваю, як піт стікає по спині під важким колетом, як приємно гудуть м'язи ніг від напруги, але всередині з'являється дивне, майже забуте відчуття легкості.