Гра без правил

Голлі

Я швидко прийняла душ, змиваючи з себе залишки їжі й важкий день, змінила забруднений одяг на чистий комплект. Мені сказали зібрати речі лише на один день, тому мій рюкзак виявився майже порожнім: шовкова піжама, базові засоби гігієни та комплект одягу на завтра. Більше жодних подробиць. Лише суха вказівка: «Відправка на перевиховання». Буде цікаво побачити, що це за місце таке і що за катування вони вигадали. І, чорт забирай, неймовірно цікаво, чому Вівіан так смертельно злякалася одного лише імені містера Шифера. Що ховається за цими дверима?

Усі учні були на уроках, тому довгі коридори «Айронкліффу» зустріли мене мертвою, задушливою тишею. Я неквапливо спустилася до головного холу, де біля важких вхідних дверей уже чекала місіс Боффорт. Вона не зронила жодного слова — лише зверхньо окинула мене холодним поглядом і кивком голови наказала йти за нею.

Ми рушили не до стандартного виходу й не до того підвалу, де ми колись порсалися з Нейтом. Директорка дістала з кишені масивний зв'язок іржавих ключів, відімкнула непомітні залізні двері в кінці східного крила, і ми почали спускатися вниз.

Сходи вели глибоко під землю. Повітря з кожним кроком ставало дедалі важчим, просоченим задушливим запахом вогкості, гнилого дерева та старого, пліснявого каміння. Світло тьмяних ламп ледь пробивало суцільну темряву. По кутках звисали важкі, липкі павутиння, а з високої стелі де-не-де з тихим, дратуючим звуком капала крижана вода. Це було не просто підвальне приміщення — це був справжній похмурий бункер, вирізаний прямо в товщі скелі, куди ніколи не проникало сонячне світло.

Кожен мій крок лунав гучним відлунням, але замість страху я відчувала лише наростаючий, небезпечний азарт.

Ми зупинилися біля ще одних масивних, оббитих залізом дверей. Вони виглядали так, ніби пам'ятали ще перших в'язнів цієї скелі. Директорка повільно дістала найважчий ключ і з гучним, іржавим скреготом повернула його в замку.

За дверима ховалася крихітна камера, більше схожа на тюремну одиночку. Всередині панувала суцільна сірість: монолітна кам'яна кушетка без жодного матраца чи ковдри, старий чавунний умивальник, з якого повільно капала брудна вода, і такий самий примітивний туалет у кутку.

— Я туди не піду, — відрізала я, роблячи крок назад і стискаючи лямку рюкзака.

— Тебе ніхто не питає, — байдуже відповіла Боффорт.

Не чекаючи мого опору, жінка з нежіночою силою штовхнула мене в плече. Я втратила рівновагу й влетіла всередину. Важкі двері з гучним, глухим гуркотом зачинилися прямо перед моїм носом, і замок із мерзенним клацанням заклинило.

Усередині запанувала суцільна, непроглядна темрява.

— Гей! Ви не маєте права! Відчиніть! — вигукнула я й щосили вдарила кулаками по металевому полотну.

Звук удару боляче відбився в моїх вухах. Я лупила по дверей знову і знову, поки долоні не запекли від болю, а костяшки не збилися до крові. Але залізній перепоні було байдуже.

Я зупинилася, важко дихаючи. Втративши надію достукатися, я притулилася вухом до холодної поверхні дверей, намагаючись уловити хоч якийсь звук — кроки, шелест одягу. Але у відповідь була лише мертва, задушлива тиша.

Повітря тут виявилося неймовірно важким і холодним, воно немов осідало на вогкій шкірі після душу крижаною росою. Темрява була настільки густою, що, навіть підвівши долоню до самого обличчя, я не бачила власних пальців. Жодного віконця, жодної шпарини, крізь яку могло б пробитися світло.

Тільки я, холодний камінь і ця клята, глуха ізоляція.

___________

Я навіть не зрозуміла, скільки часу минуло. Година? День? Ціла вічність? Єдине, що я змогла тут зробити — це забитися в куток і спати. Більше в цій замурованій ямі робити було нічого. Добре, що я здогадалася взяти хоч якісь речі, тож змогла згорнути светр і зробити подобу подушки. Але без ковдри було пекельно холодно — сирість проникала прямо в кістки.

Мені ставало реально погано. Ці глухі кам'яні стіни стискалися, ніби намагаючись розчавити мене. І цей важкий, липкий страх... У мене з'явилося стійке відчуття, ніби хтось некліпаючи дивиться на мене з цієї цілковитої темряви.

Раптово моє обличчя осяяв яскравий, засліплюючий промінь ліхтаря.

Очі миттєво почали палати від різкого світла після кількох годин темряви. Я закрила обличчя долонями, намагаючись заховатися від цього болючого сяйва. Звідки тут світло?!

Я піднялася на тремтячі ноги й напомацки потягнулася вперед, шукаючи джерело світла. Коли мої пальці нарешті торкнулися корпусу ліхтаря, я гарячково почала намацувати кнопку, щоб вимкнути його. І в ту ж секунду мої подушечки пальців відчули тепло. Тепло чужого тіла.

Я злякано відсахнулася й крикнула, вдаряючись спиною об холодну стіну. Намагалася силою розплющити очі, щоб розгледіти тінь за ліхтарем, але через спрямований на мене промінь бачила лише темну, розмиту пляму.

А потім кімнатою розлився тихий, знайомий сміх:

— Ти така нікчема.

Це, матір його, Нейт.

Гнів спалахнув миттєво, засліплюючи сильніше за будь-який ліхтар. Я кинулася на нього й з усієї сили вибила ліхтар із його рук. Той із гуркотом упав на підлогу й покотився в куток, м'яко освітлюючи невеликий п'ятачок кімнати.

Нейт стояв нерухомо, відкинувши голову назад і самовдоволено посміхаючись.

— Тобі смішно?! — виривається в мене, поки груди важко ходять від люті.

— Так, — спокійно відповідає він, навіть не намагаючись приховати азарт в очах.

— Ти просто йолоп, Блеквуде.

Хлопець повільно підійшов до ліхтаря, підняв його з підлоги й повернув промінь убік, більше не засліплюючи мене.

— Як? Що ти тут робиш? — виривається в мене плутаний потік питань.

— Рятую твою дупу, — байдуже кидає він.

— Я не просила!

— Ну й ладно, тоді продовжуй сидіти тут, — Нейт байдуже знизує плечима й робить кілька кроків убік, прямо до суцільної кам'яної стіни.

І просто зникає в непроглядній пітьмі.

Я замираю. Повітря стає надто тихим. Може... це була просто моя уява? Може, від холоду й темряви в мене почалися галюцинації, і його тут взагалі не було?