Зачинені двері

Нейт

Її очі — кольору океанської хвилі під час шторму. А її характер — це чортова буря. І я, схоже, єдиний дурень, який добровільно пливе прямо в її епіцентр, поки вона намагається затопити мій корабель.

Під час обіду я не торкаюся їжі. Я полюю. Полюю на мою маленьку, зухвалу пташку, яка зараз спокійно сидить через кілька столів від мене й удає, ніби цього світу не існує.

Вівіан неквапливо підходить і сідає поруч. Її темні кучері неохайним пасмом падають біля моєї руки на столику. Я повільно й демонстративно відсуваю руку вбік.

— Нейті, чому ти перестав мене помічати? — її голос звучить солодкувато й натягнуто.

— Не називай мене Нейті, — відрізаю я. Мій голос настільки низький і просочений басом, що вона миттєво відсмикує долоню й здригається.

— Я просто... ти взагалі перестав звертати на мене увагу. Відтоді, як з'явилася ця.

— Вона не «ця», — проціджую я, не зводячи очей із білявого потилиці Аллен.

— Вона мене бісить, — шипить Вівіан, роздратовано стискаючи губи.

— Ну то зроби щось із цим, — байдуже кидаю я, наче граюся із сірниками біля відкритої каністри з бензином.

Вівіан хижо посміхається. Ця дівка шалена, але її шаленство — це банальна істерика. Вона й близько не має тієї дикої, небезпечної породи, яка є в Голлі.

Вівіан різко підводиться з-за столу. По дорозі вона впевнено хапає з чужого підноса глибоку тарілку з гарячим овочевим супом. Проходячи повз столик Голлі, вона демонстративно й повільно нахиляє тарілку прямо над її головою.

Огидна жижа з уламками овочів і жирними краплями м'яко спадає по її волоссю. По її ідеальному, шовковистому білявому волоссю.

Уся їдальня замирає. Настає тиша, у якій чути лише рев океану за вікном.

Голлі не верещить. Вона навіть не здригається. Вона повільно витирає краплю з обличчя й підводить голову. І коли її сині очі впиваються у Вівіан, я посміхаюся кінчиками губ.

Я точно знаю, чим це зараз закінчиться.

Коли Голлі повільно підводиться з-за столу, уся їдальня вмить затамовує подих.

Вона зовсім трохи вища за Вівіан, але значно тендітніша, стрункіша. Її талія здається настільки маленькою, що в мене на секунду стискається кулак — з'являється дурна, нав'язлива думка, що я можу просто зламати їй ребра, якщо стисну її надто сильно. Білий топ, уже вибруднений супом, щільно облягає її тіло, підкреслюючи маленькі й дивовижно охайні груди. А ці її короткі спідниці... Вони ідеально обрамлюють довгі, гладкі ноги, на струнких колінах яких темніють подряпини. Деякі з них зовсім свіжі — певно, від її вчорашнього безумного спуску по скелях до човнової станції.

Вівіан на її тлі виглядає зовсім інакше. Вона дівчина з пишними формами, через що здається більшою та масивнішою за Голлі. Вівіан завжди одягається стильно, але без цієї відвертої провокації: її широкі шорти-бермуди закривають стегна майже до колін, а щільний топ вигідно обтягує груди третього розміру, якими вона так звикла пишатися.

Дві абсолютно різні дівчини. Але зараз уся моя увага прикута лише до однієї — до тієї, з якої крапає гарячий суп, і в чиїх очах спалахує справжня, небезпечна буря.

— Якщо ти мені скажеш дві причини не вбивати тебе, я буду тобі вдячна, — спокійно, майже лагідно вимовляє Голлі, витираючи край супу з вилиці.

З мого горла знову виривається тихий, мимовільний смішок. Коли ця тендітна пташка намагається вдавати з себе безжальну покровительку смерті, це виглядає бісово кумедно. Але разом із тим у мене під шкірою розливається гарячий азарт.

— Пішла ти, — зверхньо пирхає Вівіан, розпливаючись у самовдоволеній посмішці й роблячи крок назад.

Це була її фатальна помилка. Вона навіть не встигла завершити свій рух.

Голлі діє миттєво. Без жодних попереджень, криків чи жіночих замахнутих ляпасів. Вона просто робить різкий випад уперед і з силою вдаряє Вівіан долонею прямо в обличчя, а іншою рукою хапає її за темні кучері.

Вівіан верещить, втрачаючи рівновагу. Вони з гуркотом врізаються в сусідній стіл, перевертаючи підноси із їжею. Дерев'яні лавки з тріском відлітають убік. Голлі насідає зверху — шалена, дика, з розпущеним білявим волоссям, по якому все ще стікають жирні краплі. Вона перехоплює руку Вівіан, яка намагається вряпатися їй у нігтями в щоку, і з силою заламує її назад.

Уся їдальня вибухає гулом. Хтось підхоплюється з місць, хтось свистить, але ніхто не наважується підійти. Я залишаюся сидіти на своєму місці, вальяжно відкинувшись на спинку стільця й поклавши лікоть на стіл. Повільно проводжу язиком по губах. Чорт забирай, а ця дівчисько вміє битися. У кожному її русі немає паніки — лише чистий, розрахований гнів. Вона вивертається, звільняючи ноги, і з силою штовхає Вівіан ліктем у груди, змушуючи ту захлинутися власним криком.

— Голлі! Зупинися, будь ласка! Ти що, збулася розуму?! — десь поруч верещить Сідні, розгублено бігаючи довкола них і не наважуючись втрутитися. — Згадай про правила! Перше правило «Айронкліффу»! Ніяких бійок, вас же виженуть! Голлі, зупинися!

Але Голлі повністю ігнорує благання подруги. Вона стискає горло Вівіан однією долонею, нахиляючись до її блідого обличчя так близько, що їхні носи майже торкаються.

Я дивлюся на цю картини й відчуваю, як усередині все стискається від темно-солодкого задоволення. Вона принципово, на очах у всієї школи, шматує кожне правило, ніби це просто сміття під її ногами. І робить це з такою бісівською грацією, що я просто не можу відвести очей.

Гучний, сухий стукіт підборів місіс Боффорт відбивається від високої стелі їдальні, миттєво глушачи всі інші звуки.

Вона заходить у цей балаган неквапливо, з кам'яним виразом обличчя. Вона не кричить і навіть не намагається зупинити бійку голосом. Але варто Вівіан підняти очі й помітити її фігуру в темному костюмі, як дівчину ніби вдаряють потужним розрядом шокера. Вона блідне, випускає пасмо волосся Голлі й злякано відстрибує вбік, важко дихаючи.

Голлі теж повільно підводить голову. Але в її синіх очах немає й натяку на страх чи каяття. На її губах розпливається зухвала, переможна посмішка.