Пролог

 – Ви мусите залишатися тут ще як мінімум три дні! – підвищує голос медсестра на хлопця, який явно не збирався залишатися в лікарні на довгий час.

 – Не вигадуйте. Зі мною все гаразд, – відповів їй хлопець, уже виходячи з палати. 

 Він знав, що мусить знайти її. Ту, що полонила його думки. Ту, кого він урятував, хоч і не мусив. Не знаючи чому, він хотів знайти цю... цю явно невдячну дівчину.

 Зараз, ідучи до виходу з лікарні, він набирав номер, який знав напам'ять. Він набрав свого найближчого друга – ні, не для того, щоб той знайшов її. Свою незнайомку він і сам зможе знайти.

 Вийшовши з лікарні, він почув довгі гудки в телефоні, в потім пролунав голос його друга:

 – Привіт, чому дзвониш? Що не можеш до вечора почекати? Ми ж...

– Досить говорити дай сказати, – сказав він грубим голосом. – Я не прийду. Маю справи.

 Коротко, але чітко сказавши це, він вимкнув телефон. Не пояснюючи чому – він не мусив звітувати навіть перед друзями.

 Тепер єдине, що не давало йому спокою, – це дівчина з кучерявим, чорним, як вороняче крило, волоссям і очима такими блакитними, що здавалося: він може в них потонути, ніби в безкрайньому океані.

 Уже сутеніло, але все було безрезультатно. Ніби крізь землю провалилася. Ніби знала, що зараз про неї хочуть дізнатися.

 Але насправді зараз вона лежить у себе на ліжку й не підозрює, що в цей момент її шукають... У цей момент їй спокійно, і вона навіть не здогадується, що скоро спокійне та затишне життя стане лише недосяжною й нездійсненною мрією.

Привіт усім. Це моя перша книга і розділ. Сподіваюся вам сподобається🥺😁