Океан

Дослідницька платформа «Тритон» погойдувалася на нескінченних смарагдових хвилях планети Акваріус. Теплий неглибокий океан вкривав її геть усю, і лише невеличкі острівці скель деінде стирчали з води. Він був схожий на нескінченний кораловий риф з усім його розмаїттям флори та фауни. Вчені, які прибували сюди працювати і бачили всі ті багатства, ледь не впадали в кому від щастя, і потім ще тиждень ходили з мрійливою посмішкою на обличчі.

Мелв зробив собі каву три в одному, прочинив ілюмінатори та сів за столик, намагаючись прокинутись.

Двоє скуйовджених лаборантів у мʼятих халатах сиділи за дальнім столом з пустими стаканами від кави і дрімали з розплющеними очима.

Свіжий ранковий бриз задував до камбузу, обіймаючи Мелвіна прохолодою та запахом океану, мов вологим простирадлом. Він ще навіть не дивився розклад на сьогодні, але декого перестрів у коридорі, і вже знав, що дослідницькі роботи знов понаносили цілу купу зразків місцевої флори та фауни, а в складських приміщеннях вже бракує місця.

Наукова команда починала нервувати — їм доводилось працювати в три зміни тільки для того, щоб систематизувати зразки, на самі дослідження навіть до пуття не було часу.

Мелв неспішно посасував каву, коли в їдальню швидкими впевненими кроками зайшов головний інженер, його обличчя було трохи напруженим.

– Мелв, чому всі вікна відчинені?

– Нічна зміна знову гріла рибу в мікрохвильовці, треба вже з цим щось робити, — пожалівся технік.

– Розумію, але ми на незнайомій планеті. Не можна так нехтувати правилами безпеки!

– Добре… — буркнув у відповідь і зазирнув у стакан з залишками кави.

– Ну то й добре, — подобрішав інженер, — збирайся.

– Куди це? — Мелв насторожився. Нічого хороше це не віщувало.

– Там один з дослідницьких дронів зламався, не відповідає на сигнали.

– То може ви відправите до нього ремонтного дрона?

– Ми вже відправили, але він теж там застряг, — інженер розвів руками і плавно приземлився за столик Мелвіна, — Можливо, щось глушить сигнал. Треба, щоб хтось глянув.

– Та чого ти нервуєш через ту залізяку? — незадоволено пробурчав ремонтник. Він ще навіть не поснідав, а його вже пхають під воду.

– Та залізяка коштує, як твоє життя, Мелве! — рішуче відрізав інженер, було видно, що в нього немає настрою вести довгі балачки, — Збирайся, кому кажу! Батискаф готовий.

Батискаф ляснув об воду так, що у техніка клацнули зуби.

– Щоб вас там! – він тицнув мікрофон: — Альо, гараж! Вітіс, що ти там робиш?! Ледь не вбив, до біса!

В навушнику щось нерозбірливо пробелькотіло.

– От безрукі!

Мелвін завів батискаф і, направляючи його нервовими рухами роздратованої людини, повів прямо на координати зламаного робота.

Істоти, схожі на прозорих вугрів, дременули від машини в різні боки. Вночі вони світилися приємним блакитним світлом, але зараз виглядали скоріше як зграйка привидів.

Він знайшов дослідницьких роботів майже одразу. На них не було жодних пошкоджень, але обидві машини застрягли на замуленому дні, посеред рідкої місцевої рослинності, і не рухались. Втратили сигнал? Але чому? Їх радіус дії набагато ширший, та й без сигналу ці роботи чудово орієнтуються в океані. Та ні, вони не зламались, а ніби просто вимкнулись. Батарея сіла? Але ж не в обох одразу!

Щось було не так, але він не міг второпати, що саме. Якось тут пустельно, жодної рибини, жодного вугра. І вода занадто тепла, он, в півтори градуси різниця. Він все ще вдивлявся в показники забортної води, коли монітор блимнув і на секунду згас, але, здавалося, то був лише короткий збій, тому що техніка одразу прийшла до тями, і зробила вигляд, що нічого такого не було.

Він підвів батискаф ближче, та спробував зв’язатись з машинами за допомогою оптичного зв’язку. Замиготів смарагдовий промінь лазера, який він навів точно на оптичний датчик. Але робот не відповідав. Може, вода занадто каламутна? Мелвін обережно, намагаючись не піднімати мул з дна, підійшов майже впритул, і знов спробував достукатись до машин, але жодне його зусилля ні до чого не призвело.

Він вже починав нервувати. Точніше, продовжував нервувати, тому що день пішов шкереберть із самого ранку. Чесно кажучи, його легке вранішнє роздратування потрохи переростало у справжню лють.

– База, прийом! Борт нуль-три на звʼязку! База, прийом!

– Чого тобі, Мелве? — захрипів приймач. Звʼязок був доволі кепський.

– Кляті роботи зовсім дохлі! Шо мені, йогомать, робить?

– В якому сенсі здохли? А перезавантажувати пробував?

– Та єдрить тебе в коліно! — вибухнув Мелвін, — Я що, по-твоєму, вже зовсім того?! Кляті залізяки ні на що не реагують, треба забрати їх на базу для ремонту.

– Ти впевнений? — хрипів далі приймач, — З твого боку ніби йде якийсь сигнал, може, він їх глушить?

– Який ще сигнал під водою? — не второпав технік.

– Щось типу низькочастотних радіохвиль, але ми не можемо їх розшифрувати. Слухай, ти міг би менше каламутити воду, звʼязок і так млявий…

– Серйозно?

– Ти вже далеко відплив, хоч тут вода і досить прозора…

Мелв роздратовано вимкнув передавач, не давши базі договорити.

– Ач, які розумні! Воду я їм скаламутив! Та тут цілий клятий океан цієї води! — він тріснув кулаком у перебірку, — Повбивав би!

Технік дістав з кишені комбінезону мʼяту пачку цигарок і сунув одну до рота. Звичайно, прикурювати не став, але це хоча б трохи його заспокоювало. Він ще посидів, намагаючись спіймати внутрішню рівновагу, але його ніяк не відпускало.

Та мул потрохи осідав, тому, коли Мелвін наступного разу підняв очі до монітора, він побачив дещо нове.

– А це, в біса, що ще таке?!

Попереду тьмяно мерехтіла велика світла пляма.

Він хвацько вхопився за важелі і дав повний газ, батискаф виплюнув позаду себе струмінь води і рвонув уперед.

Чим ближче він підпливав до плями, тим ясніше розумів, що ніяка це не пляма.