Розділ 3: Золота Медаль чи Банка Огірків?

Коли Команда «Ой!» видерлася на саму верхівку гори, вони побачили фінішну стрічку. Вона була зроблена з яскравих сосисок (принаймні так здалося Оресту) і натягнута між двома пеньками. За нею поважно сидів директор Ведмідь у великому капелюсі з пером.

​— Ой! — вигукнув Вуйчик, гальмуючи своїми капцями-зайчиками так, що аж пил полетів. — Ми прийшли останніми! Дивіться, сонечко вже збирається вмиватися перед сном, а інші звірі давно розійшлися по домівках.

​Орест підійшов до Ведмедя, насупив окуляри й сумно промовив:

— Пане Директоре, ми не дуже швидкі. Я ледь не з’їв павутину, Вуйчик боявся квітів, а Белла взагалі ледь не проспала весь іспит на містку. Нам, мабуть, не дадуть медалі «Справжніх Героїв»?

​Директор Ведмідь почухав пухнасте вухо і дістав велику дерев’яну скриню.

— Ну-у-у, — прогув він. — Медалі за швидкість забрав Гепард. Медалі за силу забрав Кабан. А для вас у мене залишилося дещо... особливе.

​Він відкрив скриню, і друзі затамували подих. Там не було золота. Там лежали три блискучі круглі значки з дзеркальцями.

​— Це — Медалі Щирого Реготу, — урочисто сказав Ведмідь. — Ви єдині, хто пройшов Гору Страшного Шепоту не зі зброєю, а з жартами. Ви не просто перемогли випробування, ви зробили їх смішними!

​Він причепив значок Оресту на крило. Орел глянув у дзеркальце, побачив свій розмитий дзьоб і вигукнув:

— Ой, дивіться! У моєму значку живе ще один орел, і в нього на носі сидить смішна муха! (Це було просто відображення його власного ока, але всі знову почали сміятися).

​Вуйчику дістався значок на капці, а Беллі — на подушечку.

​— Тепер, — додав Ведмідь, хитро підмигнувши, — оскільки ви останні, ми не будемо святкувати офіційно. Запрошую вас до моєї берлоги на чай з малиновим варенням і... танці в пухнастих капцях!

​— Ура! — закричали друзі.

​Белла підхопила свою подушку:

— Головне — не те, як швидко ти біжиш, а те, скільки разів ти встиг усміхнутися по дорозі.

​Вечір у лісі був тихим і теплим. З берлоги Директора долинав гучний сміх, брязкіт чайних ложечок і тупіт шести зайчикових вух на капцях Вуйчика. Команда «Ой!» зрозуміла найголовніше: якщо ти вмієш сміятися над собою, то ти вже справжній герой, навіть якщо твої окуляри постійно з’їжджають на ніс.

Вечірка в берлозі Директора Ведмедя була в самому розпалі. На столі парував величезний самовар, який Орест через свої окуляри прийняв за золотого робота-помічника.

​— Пане Роботе, будь ласка, налийте мені ще чаю! — ввічливо звернувся він до краника.

Вуйчик від реготу ледь не впав зі стільця, а його капці-зайчики кумедно задралися вгору.

​— Оресте, це ж самовар! — крізь сміх видавив Вуйчик. — Але знаєш що? Ти правий! З роботом пити чай набагато цікавіше!

​Директор Ведмідь приніс величезну банку малинового варення. Воно було таке густе, що в ньому можна було малювати картини.

— Ну що, герої, — прогув Ведмідь, розкладаючи варення по розетках. — Яке випробування було найважчим?

​Белла, яка зручно вмостилася на своїй подушці прямо на столі (бо так ближче до солодкого), облизнула ложку.

— Найважчим було не заснути, коли Струмок Позіхань співав колискову. Але виявилося, що якщо хропти в унісон із ним, то виходить дуже кумедна мелодія!

​— А мені, — додав Вуйчик, розглядаючи свій новий значок-дзеркальце, — було страшно на Горі Шепоту. Але тепер я знаю секрет: якщо хтось шепоче тобі щось неприємне, треба просто уявити, що цей шепіт — це звук, з яким виходить повітря з надувної кульки. «Пш-ш-ш...» — і все, страху немає!

​Раптом у двері берлоги хтось тихо постукав. Це був той самий маленький рудий котик, якого вони злякалися в першому розділі. Він приніс кошик сушених мишей (це були іграшкові миші з м'яти, але Орест вигукнув: «Ой, дивіться, маленькі сірі дирижаблі!»).

​— Я теж хочу в Команду «Ой!», — промуркотів котик. — Я хоч і маленький, але вмію голосно мурчати, коли хтось сумує.

​— Приймаємо! — хором вигукнули друзі.

​Вечір закінчився великим «Танцем Незграб». Орест махав крилами, збиваючи капелюх Ведмедя, Вуйчик плутався у власних капцях, а Белла танцювала... лежачи, просто перекочуючись з боку на бік. І це було найпрекрасніше свято в їхньому житті.

​Бо виявилося, що Школа «Ой!» — це не те місце, де тебе вчать бути ідеальним. Це місце, де тебе вчать любити свої «Ой!», перетворюючи їх на «Ого!» та «Ха-ха!».