Розділ 2: Місток, що лоскочеться та Струмок Позіхань

Команда «Ой!» нарешті дісталася берега Струмка Позіхань. Вода в ньому не текла, а ліниво перекочувалася, наче велика синя ковдра. Над водою літали сині метелики, які замість «бззз» тихо шепотіли: «Пссс... спіть... пссс...».

​— Ой, — солодко позіхнув Орест, і його окуляри ледь не впали в траву. — Цей струмок такий затишний. Мені здається, що камінці на дні — це маленькі м’які булочки.

​— Це не булочки, це Струмок Позіхань! — стрепенувся Вуйчик, міцніше затягуючи шнурівки на своїх капцях-зайчиках. — Ведмідь казав, що кожен, хто підійде надто близько, засне на сто років! Або принаймні до вечері.

​Прямо перед ними через струмок перекинувся дивний місток. Він був зроблений не з дерева, а з пружинистих рожевих ліан.

​— Дивіться! — вигукнула Белла, яка раптом ожила. — Це ж Місток-Лоскотун! Я чула про нього. Він пропускає лише тих, хто зможе розсмішити його своїми п’ятами.

​Вуйчик перший обережно ступив на місток.

«Хі-хі-хі!» — тоненько запищав місток під його пухнастим капцем.

— Ой! — скрикнув Вуйчик і підстрибнув. Місток відповів гучним «Хо-хо-хо!» і підкинув вовчика вгору, наче на батуті.

​— Оресте, Белло, допоможіть! Я зараз вилечу прямо в обійми Сну! — кричав Вуйчик, балансуючи в повітрі.

​Орест спробував роздивитися, де там місток, але через туман від позіхань бачив лише велику рожеву хмару.

— Я нічого не бачу! — панікував орел. — Мені здається, що ми на спині у гігантського рожевого фламінго!

​Тоді Белла зрозуміла: треба діяти.

— Вуйчику, не бійся! Оресте, тримайся за мій хвіст! — скомандувала вона.

Белла поклала свою улюблену подушку посеред містка. Подушка була такою м’якою, що місток під нею перестав реготати й задоволено замуркотів.

​— Тепер ми зробимо «Смішний Потяг»! — придумала Белла.

• ​Першим став Орест: він виставив крила в боки, наче вітрила.
• ​Другою стала Белла: вона сіла Оресту на плечі й тримала подушку.
• ​Третім прилаштувався Вуйчик: він схопився за хвостик Белли й заплющив очі, щоб не бачити висоти.

​Вони почали рухатися вперед синхронно:

Крок — «Хі!», крок — «Ха!», крок — «Ой!».

​Коли місток намагався їх підкинути, Белла лоскотала ліани своєю подушкою, і місток так сильно реготав, що забував їх скидати. Орест у своїх окулярах вигукував: «Бачу берег! Там ростуть гігантські льодяники!». (Насправді то були звичайні очеретини, але це додавало команді сили).

​Зрештою, з останнім гучним «ГУ-ХА-ХА!» місток виштовхнув їх прямо на інший берег.

​Друзі впали в м’яку траву, захекані, але щасливі.

— Ми це зробили! — вигукнув Вуйчик, перевіряючи, чи на місці його капці. — І мені зовсім не хочеться спати!

​— Звісно, — усміхнулася Белла, вмощуючись на подушку. — Бо коли ти смієшся, жодне «позіхання» тебе не наздожене.

​Але попереду на них чекало найважче: Гора Страшного Шепоту, де кожен мав почути щось таке, від чого хочеться плакати. Чи зможе «Команда Ой!» перетворити плач на сміх?

Після того як друзі перевели подих на іншому березі, вони помітили, що трава навколо стала незвично тихою. Струмок Позіхань залишився позаду, але попереду стежка вела вгору — до підніжжя Гори Страшного Шепоту.

​— Ой, дивіться! — вигукнув Орест, протираючи скельця. — На горі ростуть величезні пухнасті вуха!

​— Це не вуха, Оресте, — прошепотів Вуйчик, задкуючи так, що його капці-зайчики ледь не злетіли. — Це печери. І кажуть, що з тих печер вилітає Шепіт, який знає всі твої таємниці.

​Тільки-но вони почали підійматися, як легкий вітерець приніс перші слова. Шепіт не був гучним, але він лоскотав вуха зсередини, наче туди заліз мураха.

• ​«Вуйчику...» — прошелестіло з-за каменя. — «Ти не вовк, ти просто велике пухнасте кошеня. Справжні вовки не носять капців...»
• ​Вуйчик зупинився. Його вушка поникли. — Може, це правда? — шмигнув він носом. — Може, я просто смішний вовк-заїнька?

​Тоді вітер крутнувся навколо Ореста:

• ​«Оресте... ти бачиш зефір замість трави... Ти ніколи не станеш королем неба, бо переплутаєш сонце з великим апельсином...»
• ​Орел поправив окуляри, і в його очах з’явилися сльози. — Я справді такий незграбний... — промовив він.

​Навіть Беллі дісталося:

• ​«Белло... ти така лінива, що одного разу просто перетворишся на мох...»

​Белла на мить застигла, обіймаючи подушку. Друзі стояли посеред стежки, і кожному хотілося просто сісти й заплакати. Але раптом Белла подивилася на Вуйчика, потім на його кумедні капці, і в її очах заблищали іскринки.

​— А знаєте що? — раптом вигукнула вона. — А нехай я стану мохом! Буду найм’якішим мохом у світі, на якому всі зможуть виспатися!

​Вона підморгнула друзям і голосно розсміялася. Вуйчик здивовано подивився на неї, а потім на свої лапки.

— А й справді! — сказав він, витираючи носа. — Я — Вовк-Заїнька! Я найшвидший у світі вовк у пухнастих капцях! Хто ще може так тихо підкрадатися до холодильника?

​Орест теж посміхнувся.

— А я... я Орел-Мрійник! Якщо я бачу світ як солодку вату, значить, мій світ набагато смачніший за ваш!

​Щойно друзі почали жартувати над словами Шепоту, як гора навколо них почала змінюватися. Страшні печери-вуха почали... червоніти від сорому! Шепіт перетворився на звичайне свистіння вітру, бо він боїться тих, хто вміє сміятися над собою.

​— Дивіться! — вигукнув Орест. — Гора не така вже й висока, якщо крокувати з усмішкою!

​Вони взялися за лапи й почали вигадувати нові смішні імена для Шепоту, перетворюючи його на «Лоскотливий Вітерець». Фініш був уже зовсім близько, де на них чекав сам директор Ведмідь із золотими медаллями... або чимось набагато кращим.