Розділ 1: День великих окулярів та м’яких лапок

У самому центрі Сонячного лісу, де дерева замість звичайних дупел мали круглі віконця з жовтими шторками, стояла особлива школа. На її вивісці було написано: «Школа “Ой!” — для тих, хто тільки вчиться бути сміливим».

​Цього ранку на галявині було гамірніше, ніж зазвичай. Сьогодні — День Великого Іспиту!

​Орел Орест сидів на гілці й дуже старанно протирав свої величезні окуляри. Вони були такі великі, що Орест здавався схожим на розумну бабку.

— Ой! — вигукнув він, коли окуляри знову з’їхали йому на дзьоб. — Оце так новина! Здається, сьогодні замість трави на галявині виросли велетенські зелені зефірки!

​Він помилявся — то була звичайна трава, але Орест бачив світ по-своєму, дуже казково.

​Під деревом почулося тихе «туп-туп-туп». Це прийшов Вовчик Вуйчик. Замість грізних пазурів на його лапах були... величезні білі капці у формі зайчиків з довгими вухами.

— Я тут, — прошепотів Вуйчик, ховаючись за власним хвостом. — Оресте, а там... там на іспиті не буде страшно? Бо я бачив метелика, і він так голосно махав крилами, що я ледь не заліз у дупло до сови!

​— Не бійся, Вуйчику! — почувся сонний голос зверху.

​З густого листя, солодко позіхаючи, спустилася Білочка Белла. Вона не стрибала з гілки на гілку, як інші білки. Вона повільно сповзла, міцно обіймаючи свою улюблену синю подушечку в жовту смужку.

— Найголовніше на іспиті — це щоб було де прилягти, — пробурмотіла Белла. — Якщо стане дуже страшно чи важко, можна просто влаштувати тиху годину.

​Друзі подивилися один на одного. Короткозорий Орел, Вовчик, який боявся метеликів, і Білочка, якій було ліниво навіть шукати горішки.

​— Ну що, Команда «Ой!», готові? — запитав Орест, поправляючи окуляри, які знову з’їхали.

— Ой... здається, так, — зітхнув Вуйчик.

— Ой, почекайте, я тільки подушку поправлю, — додала Белла.

​І вони зробили свій перший крок назустріч пригодам.

Коли друзі зробили перший крок, трава під лапами Вуйчика раптом почала видавати дивні звуки.

​— Хі-хі! Ха-ха! Ой, лоскотно! — пропищало щось знизу.

​Вуйчик підстрибнув так високо, що ледь не збив Ореста з гілки. Його білі капці-зайчики кумедно задралися догори.

— Рятуйте! Трава кусається! — закричав він, намагаючись сховатися за подушкою Белли.

​Орест насупив брови і почав крутити свої величезні окуляри, наче налаштовував телескоп.

— Почекай-но, Вуйчику... Я бачу... я бачу армію маленьких сонячних чоловічків у жовтих капелюхах! Вони тримають щіточки для лоскоту!

​Белла, яка в цей момент ліниво жувала сушену суницю, примружилася і подивилася вниз.

— Оресте, це не чоловічки. Це просто квіти-реготухи. Якщо на них наступити, вони починають сміятися.

​Друзі зупинилися. Справді, під ногами розцвіли яскраві блакитні квіти, які гойдалися від кожного подиху вітру.

— Значить, вони не кусаються? — перепитав Вуйчик, обережно опускаючи одну лапу в пухнастому капці на квітку.

— Лоскітно-лоскітно! — відгукнулася квітка, і Вуйчик мимоволі пирхнув.

​Через секунду на галявині зчинився справжній гармидер. Вуйчик, Орест і навіть сонна Белла почали перестрибувати з квітки на квітку, а ліс наповнився багатоголосим «хі-хі» та «хо-хо».

​— Дивіться! — вигукнув Орест, показуючи крилом кудись убік (насправді він показував на старий пеньок, але думав, що то вхід до замку). — Якщо ми будемо сміятися разом із ними, шлях стає простішим!

​І справді, страх Вуйчика кудись зник. Він так захопився грою в «лоскотухи», що навіть забув злякатися великого джмеля, який пролетів повз.

Друзі рушили далі, але раптом ліс став густішим. Дерева тут стояли так близько, що їхні віти переплелися, наче старі знайомі, які вирішили обійнятися.

​— Ой! — скрикнув Орест, зупинившись перед величезною павутиною, що висіла між двома дубами. — Дивіться, яка велетенська цукрова вата! Хтось приготував нам частування?

​Він уже простягнув крило, щоб відщипнути шматочок, але Вуйчик вчасно його зупинив.

— Ні-ні! — замахав він лапами в капцях. — Це павутина пана Павука. Він дуже не любить, коли його хату плутають із солодощами.

​Вуйчик від страху почав гикати. Кожен «гик» був таким гучним, що на деревах здригалося листя.

— Гик! Ой, я боюся павуків! У них так багато ніжок, вони можуть лоскотати відразу в вісьмох місцях! — він заплющив очі й притиснувся до Белли.

​Белла, яка до цього моменту майже заснула на ходу, розплющила одне око. Вона подивилася на павутину, потім на Вуйчика, а тоді на Ореста.

— Хлопці, ви такі кумедні, — мовила вона, позіхаючи. — Оресте, дай-но мені свої окуляри на хвилинку.

​Орел обережно зняв свої великі скельця. Белла підставила їх під промінь сонечка, що пробивався крізь листя. Світло пройшло крізь скло, відбилося від подушечки й застрибало по павутині, наче маленьке сонячне зайченя.

​— Ой, дивіться! — вигукнув Вуйчик, забувши про свій страх. — Сонячний зайчик танцює!

​Павук, який сидів у куточку, побачив яскраве світло і теж почав пританцьовувати, перебираючи всіма вісьмома ніжками. Це виглядало так весело, що друзі почали реготати.

​— Виходить, — сказав Орест, повертаючи окуляри на дзьоб, — що навіть те, що здається страшним або дивним, можна перетворити на танець?

​— Саме так, — підсумувала Белла, знову вмощуючись на свою подушку. — Головне — знайти правильний кут зору. А тепер ходімо, бо директор Ведмідь не любить, коли на іспити приходять пізніше, ніж закінчується обід.

​І Команда «Ой!», підстрибуючи та наспівуючи про сонячних зайчиків, покрокувала далі, до самого краю Заплутаного Лісу, де на них чекало перше велике випробування.