Оповідання

Купальська ніч

Ой на Івана, ой на Купала

Дівчина лісом одна гуляла,

Місяць високо шлях прокладає,

Дівчина квітку щастя шукає!..

- Збирайся, лежебока! Досить киснути! Ну? Швидше-швидше!

До кімнати влетіла полум’яна бестія з відьомськими зеленими очима. Насправді, нічого відьомського у цій дівчині не було, окрім, хіба що, трохи божевільного характеру. Та багато хто щиро вважав це її родзинкою.

- Де горить? – поцікавилася, відкладаючи книгу. Готуватися до екзамену у присутності Яни було неможливо.

- Ще не горить, - метушилася моя єдина і найкраща подруга, закидаючи усяке різне до свого гламурного рожевого рюкзачка, - але якщо не поквапимося, обов’язково підпалять. І буде дуже прикро, коли це відбудеться без нас!

Так! Стоп! Я, певно, щось пропустила, бо второпати, про що говорить ця руда комета ніяк не вдається.

- Можливо, ти пожалієш мене і все ж таки розповіси, куди так поспішаєш? – схрестивши руки на грудях, дала зрозуміти, що ні на крок не зійду з місця, якщо Яна мені усе не пояснить.

Важко зітхнувши, наче я змусила її тягнути на спині весь комплект макулатури, яку нам ще першого вересня видали у бібліотеці, подружка упала на ліжко.

- Олю, тобі ніколи не говорили, що іноді ти буваєш просто нестерпною? – поцікавилася Янка. Мовчу! А який сенс відповідати? Вона говорить мені про це ледь не щодня. – Хоч би раз просто зробила те, про що тебе просять… Ні? А-ааа!.. Добре! Мирослав запросив мене за місто. Сьогодні уся їхня група святкуватиме Івана Купала! І я хочу, щоб ти поїхала з нами. Повір, буде круто! Розпалимо багаття, заспіваємо обрядових пісень, наплетемо вінків… Я стрибну через багаття з коханим!.. А якщо пощастить, і ти не будеш такою букою, то можливо й для тебе когось підшукаємо!..

Останнє подружка вигукнула з таким захватом, що мене аж пересмикнуло. Ну, так, хлопця у мене не було. Але ж я його й не шукала! Ніколи! Навчання забирає увесь вільний час…

- Зачекай! - почала повільно переварювати все почуте. - А ви нічого не плутаєте? Якщо мені не зраджує пам’ять, до Купала ще добрих два тижні…

- Ой, не бери до голови! – відмахнулася Яна, продовживши збори. – Мирослав розповідав, що колись це свято припадало на час літнього сонцестояння, а воно у нас сьогодні! То вже пізніше щось там переграли і перенесли дату… То як? Поїдеш? Буде весело, обіцяю!

Так-так! Куди я дінуся? Все одно ж не відчепиться!..

А вже через годину ми, на машині Мирослава, виїжджали з міста. Їхати довелося декілька годин, та воно було того варте. Велика галявина, на околиці густого лісу, всіяна польовими квітами, купалася у теплому літньому сонечку. Неподалік шуміла річка, а посеред галявини молоді хлопці складали величезне вогнище.

Народу зібралося багато. Думаю, тут не лише група Мирослава із театрального, а й інший не байдужий до веселощів люд. А взагалі, було дуже навіть колоритно! Дівчата у вишиваних сукнях з червоним намистом та віночками на головах, хлопці у білих чи вишитих сорочках… Були, звичайно ж, і такі, як я, у джинсах та кольорових футболках, спантеличені побаченим і не розуміючі, до чого ж їм приткнутися, настільки зайвими ми виглядали на цьому святі природи. Але навіть так, усім вільним рукам знаходилася справа.

- Олю, не стій, - гукала з іншого краю галявини Яна. Коли тільки встигла туди дістатися? – Іди сюди та допоможи нам прикрасити Марену!

Кого?..

Мареною виявилася вишнева гілка, прикрашена квітами та стрічками. Її планувалося втопити наприкінці свята, щоб провести зиму, а із нею і всі хвороби та негаразди. А Купалою – солом’яне опудало у штанях та капелюсі.

- Його ми спалимо на вогнищі, - розповідала Уляна, вродлива брюнетка в народному вбранні. – А потім будемо пускати віночки, тому обов’язково сплетіть власний. Якщо не вмієте, отам Оленка навчає всіх бажаючих! Будемо ворожити на долю, як віночок попливе, такий рік у вас буде. А коли геть стемніє, усі бажаючі підуть шукати квітку папороті…

- Дурня якась! – буркнула під носа, проте мене таки почули. – Ну… усі ж знають, що папороть не цвіте!..

- Звісно ж знають, - розсміялася Уляна. – Та це аж ніяк не заважає нам влаштувати собі розвагу. Не хвилюйтеся, квітка – то по бажанню! Ніхто не змусить вас іти до лісу по ночі…

Одногрупниця Мирослава ще багато чого цікавого розповідала, доки ми старанно прив’язували солому до дерев’яного хреста, створюючи Купалі ноги та руки. А пізніше усе відбувалося саме так, як вона й розповідала. Розпалили багаття, заспівали пісень, наплели вінків…

Звідусіль дівочими голосами лунали Купальські обрядові пісні, створюючи магію, занурюючи у казку..

«Заплету віночок,

Заплету шовковий,

На щастя, на долю,

На чорнії брови…»

Не пам’ятаю, як розчинилася у всьому цьому, як занурилася з головою, втрачаючи орієнтири… Сміх, гамір, ніжні мелодії… Тріск дерева та соломи у яскравому полум’ї… Морена, котру ніяк не вдавалося потопити. Певно, не хотіла зима покидати затишного світу… Дрібні вогники у віночках, що мирно спускалися вниз за течією…